Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Вона не забуде про це і завтра, і післязавтра, — мовив Фальк де Віллерз. — Як на мене, справді найкраще буде, якщо ти відведеш її зараз на елапсування, Томасе.

Містер Джордж схрестив руки на своєму великому животі й мовчав.

— Я відведу Ґвендолін в… до хронографа і простежу за стрибком, — пообіцяв містер Вітмен і відсунув стілець.

— Гаразд, — кивнув Фальк. — Дві години буде більш ніж достатньо. Після повернення на неї має очікувати хтось із адептів, ти нам потрібен тут.

Я запитально подивилася на містера Джорджа. Він, здавшись, тільки знизав плечима.

— Ходімо, Ґвен, — містер Вітмен був уже на ногах. — Що раніше ти з цим скінчиш, то раніше опинишся в ліжку, тоді завтра в школі в тебе не буде проблем. Між іншим, я з нетерпінням чекаю на твій твір про Шекспіра.

Матінко моя! Нерви в нього, напевно, залізні! У такий момент говорити про Шекспіра!

Я подумала, чи не слід мені заперечити, але вирішила промовчати. Я, власне, взагалі не хотіла продовження цієї недоумкуватої балаканини. Я хотіла тільки додому і мерщій забути про все, включаючи Ґідеона. Нехай пережовують свої таємниці в цій дурнуватій залі, поки не попадають від утоми. Особливо я зичила це Ґідеону. А потім нехай йому насниться кошмар, який він не відразу забуде.

Ксемеріус має слушність: усі вони тут йолопи.

Нерозумно було тільки, що я все одно дивилася на Ґідеона, думаючи при цьому про щось геть навіжене типу: «Якщо він зараз мені посміхнеться, я йому все прощу».

Чого він, звичайно, не зробив. Натомість він ковзнув по мені байдужим поглядом, і було абсолютно не зрозуміло, що коїться у нього в голові. У якийсь момент думка про те, що ми цілувалися, зникла, і я чомусь згадала віршики, які постійно декламувала Синтія Дейл, наш шкільний гуру в коханні: «Очі зелені, жаб’яча вдача… Жаби кохають?! Хто це де бачив?..»

— На добраніч, — вимовила я з гідністю.

— На добраніч, — відповіли всі. Тобто всі, крім Ґідеона.

Він зауважив:

— Не забудьте зав’язати їй очі, містере Вітмен.

Містер Джордж обурено пирхнув. Поки містер Вітмен відчиняв двері й випроваджував мене в коридор, я встигла ще почути, як містер Джордж сказав:

— А ви не думаєте, що саме таке неприязне ставлення може стати причиною того, що ще може статися?

Чи відповів йому хто-небудь, я не знаю. Важкі двері зачинилися, і всі голоси миттю змовкли.

Ксемеріус чухав голову гострим кінчиком хвоста.

— Це найнеприємніший клуб, який я коли-небудь бачив.

— Не бери близько до серця, Ґвендолін, — сказав містер Вітмен. Він вийняв чорний шарф із кишені і тримав його перед моїм обличчям. — Просто ти новенька в цій грі. Велике невідоме в рівнянні.

Що я мала відповісти? Для мене все було нове! Три дні тому я й гадки не мала про Вартових. Три дні тому моє життя було звичайнісіньким. Ну, принаймні більш-менш…

— Містере Вітмен, перш ніж ви мені зав’яжете очі, не могли б ми зайти в ательє до мадам Россіні й забрати мої речі? Тут лежать уже два набори моєї шкільної форми, а завтра мені ж потрібно буде щось одягнути. Крім того, там залишилася моя сумка.

— Звісно. — Ідучи коридором, містер Вітмен розмахував навіть переодягнутися, все одно під час стрибка ти ні з ким не зустрічатимешся. У який рік ти хотіла б стрибнути?

— Хіба не все одно, якщо я сидітиму, замкнена в підвалі? — запитала я.

— Ну, взагалі-то, це має бути рік, у якому ти безперешкодно можеш опинитися в цьому… е-е-е… підвальному приміщенні, не ризикуючи когось здибати. Починаючи з 1945 року з цим усе має бути просто, а раніше ці приміщення правили за бомбосховища. Що ти скажеш про рік 1974-й? Цього року я народився, хороший рік, — посміхався він. — Або ми можемо вибрати ЗО липня 1966 року. Англія тоді виграла у Німеччини у фіналі світового чемпіонату з футболу. Але футболом ти навряд чи цікавишся, еге ж?

— Звичайно ж, не цікавлюся, особливо коли сидітиму на глибині двадцять метрів під землею в підвалі без вікон, — втомлено сказала я.

— Це тільки для твоєї ж безпеки, — зітхнув містер Вітмен.

— Хвилиночку! — скрикнув Ксемеріус, який летів над нами. — Я знову нічого не зрозумів. Це що, ти зараз залізеш у машину часу і вирушиш у минуле?

— Атож, — відповіла я.

— Тоді виберемо 1948 рік, — зрадів містер Вітмен. — Літні Олімпійські ігри в Лондоні.

Він ішов попереду й тому не міг бачити, що я завела очі вгору.

— Мандри в часі! Отакої! Непогану я собі вибрав подругу! — вимовив Ксемеріус, і вперше я почула щось схоже на повагу в його голосі.

Приміщення, в якому зберігався хронограф, було розташоване глибоко під землею, і хоча мене приводили і забирали із зав’язаними очима, мені здавалося, що я вже знаю туди дорогу. Хоча б тому, що і 1912, і 1782 року я, на щастя, виходила з підвалу без пов’язки на очах. Коли містер Вітмен вів мене від ательє мадам Россіні коридорами й сходами, я вже впізнавала шлях, тільки на останньому відтинку мені здалося, що містер Вітмен навмисне робить ще одне коло, щоб мене заплутати.

— Уміє ж він нагнати драматизму, — зауважив Ксемеріус. — Чому це машину часу сховали в найпохмурішому підземеллі?

Я почула, як містер Вітмен перекинувся з кимось кількома словами, важкі двері відчинилися і знову грюкнули, і містер Вітмен зняв з моїх очей шарф.

Я покліпала, звикаючи до світла. Біля містера Вітмена стояв молодий рудоволосий чоловік у чорному костюмі, він явно нервував і пітнів від хвилювання. Я озирнулася в пошуках Ксемеріуса, який жартома просунув голову крізь зачинені двері, тоді як тулуб із хвостом залишився в кімнаті.

— Це найтовстіші стіни, які я коли-небудь бачив, — сказав він, повернувшись у приміщення. — Вони такі товстенні, що в них можна замурувати слона, і не вздовж, а впоперек, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Ґвендолін, це містер Марлі, адепт першого рівня. — Він чекатиме тут,