Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Для мене це велика честь, міс. — Рудоволосий чемно вклонився.

Я ніяково посміхнулась у відповідь.

— Е-е-е… мені теж дуже приємно.

Містер Вітмен порався біля ультрасучасного сейфа з миготливим дисплеєм, якого я минулі два рази не помітила. Він був захований за настінним килимом, добірно гаптованим сценами зі середньовічних казок. Лицарі на конях і з пір’ям на шоломах та дівчата в загострених капелюхах із вуаллю милувалися півголим юнаком, який подолав дракона. Поки містер Вітмен уводив код, рудоволосий містер Марлі підкреслено дивився в підлогу, хоча й так годі було щось розгледіти через те, що містер Вітмен затуляв дисплей широкою спиною.

Дверцята сейфа м’яко відчинилися, містер Вітмен вийняв хронограф, загорнутий у червону оксамитну хустку, і поклав на стіл.

Містерові Марлі перехопило подих від захоплення.

— Сьогодні містер Марлі вперше бачить, як застосовується хронограф, — мовив містер Вітмен і підморгнув мені. Він показав підборіддям на ліхтарик, що лежав на столі. — Візьми з собою, бо, може, виникнуть якісь проблеми з електрикою. Щоб не сидіти у темряві.

— Дякую. — Я задумалася, чи не попросити ще й балончик із репелентом: такий старий підвал напевно кишить павуками… і щурами. Це нечесно відправляти мене туди саму. — А можна я візьму ще якогось дрючка?

— Дрючка? Ґвендолін, ти там ні з ким не зустрінешся.

— Але там можуть бути щури…

— Щури бояться тебе більше, ніж ти їх, повір мені, — містер Вітмен розгорнув хронограф. — Вражає, чи не так, містере Марлі?

— Так, сер. Неабияк вражає, сер, — містер Марлі побожно дивився на апарат.

— Підлабузник! — кинув Ксемеріус. — Руді завжди підлабузники, ти згодна?

— Я думала, він якийсь більший, — сказала я. — І не підозрювала, що машина часу так схожа на камінний годинник.

Ксемеріус свиснув крізь зуби.

— Непогані камінці… якщо вони справжні, я б теж зберігав цю штуку в сейфі.

І справді, хронограф був прикрашений величезними самоцвітами, що виблискували, наче королівські клейноди, між розмальованими і розписаними поверхнями дивного апарата.

— Ґвендолін вибрала 1948 рік, — сказав містер Вітмен, відкриваючи отвори й урухомлюючи крихітні коліщата. — Що в цей час відбувалося в Лондоні, містере Марлі?

— Літні Олімпійські ігри, сер, — відповів містер Марлі.

— Товчило, — сказав Ксемеріус. — Руді завжди товчила.

— Дуже добре, — містер Вітмен випростався. — Ґвендолін вирушає 12 серпня, опівдні, і проведе там рівно сто двадцять хвилин. Ти готова, Ґвен?

Я глитнула.

— Я б хотіла дізнатися… Ви точно знаєте, що я там нікого не зустріну?

— Хіба що щурів і павуків.

— Містер Джордж давав мені свій перстень, щоб хто не подумав, що…

— Минулого разу ти стрибнула в архів, до якого в колишні часи вчащали. Ця ж кімната стоїть порожня. Якщо ти сидітимеш тихо та смиренно і не виходитимеш з кімнати (а вона в будь-якому випадку буде замкнена), то абсолютно точно нікого не зустрінеш. У повоєнні роки в цій кімнаті практично не бували, бо в Лондоні доводилося відбудовувати повно всього нагорі, — зітхнув містер Вітмен. — Захопливі часи.

— А що, коли хтось раптом зайде в цю кімнату саме в цей час і побачить там мене? Я мушу знати бодай пароль на той день.

Містер Вітмен трохи роздратовано підвів брову.

— Ніхто не зайде, Ґвендолін. Ще раз кажу: ти опинишся в замкненій кімнаті, просидиш там сто двадцять хвилин і повернешся назад, при цьому ніхто в 1948 році нічого не помітить. Якби хтось помітив, про це згадувалося б у Хроніках. Крім того, у нас зараз просто немає часу, щоб шукати, який був пароль цього дня.

— Головне — це участь, — несміливо сказав містер Марлі.

— Що?

— Пароль під час Олімпіади був «Головне — це участь», — містер Марлі зніяковіло втупився в підлогу. — Я запам’ятав, адже паролі зазвичай бувають на латині.

Ксемеріус закотив очі вгору, і містер Вітмен, здавалося, зараз збирався зробити те саме.

— Так? Ну, бачиш, Ґвендолін? Навряд чи він тобі знадобиться, але якщо тобі так буде спокійніше… Підійди, будь ласка.

Я підійшла до хронографа і простягнула містеру Вітмену руку. Ксемеріус опустився поруч зі мною на підлогу.

— І що тепер? — запитав він нетерпляче.

Тепер була малоприємна частина. Містер Вітмен відкрив отвір у хронографі й засунув у дірку мій вказівний палець.

— Я думаю, що мені варто міцно за тебе триматися, — сказав Ксемеріус і вхопився за мою шию ззаду, наче мавпочка. Взагалі-то я не мала нічого відчути, але насправді в мене було відчуття, ніби хтось обгорнув мене вологим шарфом.

Очі містера Марлі були широко розкриті: так він напружував зір.

— Дякую за пароль, — сказала я йому і скривилася, відчувши, як гостра голка глибоко вп’ялася мені в палець.

Приміщення наповнило червоне світло. Я стиснула ліхтарик, барви й люди закрутилися у вихорі, тіло відчуло поштовх.

РОЗДІЛ 3

З інквізиційних протоколів домініканського патера Жан-Петро Барібі, Бібліотека університету в Падуї. (Розшифрував, переклав і опрацював доктор М. Джордано.) 23 червня 1542 року, Флоренція

Глава Конгрегації розповів мені один випадок, який вимагає надзвичайної делікатності й секретності, неймовірний у своїй чудноті. Елізабетта, найменша дочка М.[13], яка ось уже десять років живе за стінами монастиря, відгороджена від усього світу, нібито зайшла в тяж од диявола і носить у собі сукуба[14]. Завітавши до неї, я й справді переконався, що дівчина вагітна, а розум її трохи замутився. Абатиса монастиря, що тішиться цілковитою моєю довірою, жінка, здається, здорової думки, не виключає природного пояснення феномена; запідозрив же дочку у відьомстві батько. Він запевняє, що навіч бачив, як диявол в образі юнака обіймав дівчину в саду, після чого здимився і залишив після себе слабкий запах сірки[15]. Черниці підтверджують, що не раз бачили диявола в товаристві Елізабетти і що він робив їй безліч подарунків у вигляді