Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

Хоч як неймовірно звучала історія, проте з огляду на особливі стосунки між М. і Р. М[16] а також безліч друзів у Ватикані, для мене абсолютно неможливо офіційно взяти під сумнів глузд М. і звинуватити його дочку лише в розпусті. Тому від завтрашнього дня я допитуватиму всіх причетників.

— Ксемеріусе?

Вологе відчуття навколо шиї зникло. Я швидко увімкнула ліхтарик. Але світло в приміщенні вже горіло. Темряву сяк-так розганяла слабенька лампочка, що звисала зі стелі.

— Агов? — мовив хтось.

Я підскочила на місці. Кімната була заставлена ящиками і меблями, а біля дверей стояв, притулившись до стіни, блідий молодик.

— Г-г-г-головне — це участь, — видушила я з себе.

— Ґвендолін Шеферд? — пробелькотів він.

Я кивнула.

— А звідки ви знаєте?

Молодик витягнув із кишені штанів зібганий аркуш і простягнув його мені. Здавалося, він був теж сам не при собі, як і я. Штани його трималися на шлейках, а на носі були маленькі круглі окуляри, світле волосся, рясно змащене брильянтином, було зачесане назад і розділене проділом. Він міг би зіграти в одному зі старих гангстерських фільмів роль надто розумного як на свої роки, проте нехитрого асистента прокуреного і бувалого в бувальцях комісара, який закохується в якусь гангстерку-гарнюню з пишним боа на шиї і наприкінці неодмінно гине від кулі.

Я трохи заспокоїлася і розгледілася. Більше нікого в кімнаті не було, в тому числі і Ксемеріуса. Очевидно, він не міг подорожувати в часі, хоч і чудово проходив крізь стіни.

Я похитнулася, але взяла простягнутий мені папірець. Це був пожовклий аркуш, який хтось недбало вирвав із пружинного блокнота. На ньому були нерівні рядки, написані на диво знайомою рукою.

Для лорда Монтроза — важливо!!!

12 серпня 1948 року, полудень. Алхімічна лабораторія. Приходь один.

Ґвендолін Шеферд

Моє серце знову закалатало. Лорд Лукас Монтроз був моїм дідусем! Він помер, коли мені було десять років. Я спантеличено розглядала закрут літери «М». Не було жодних сумнівів: ці кривулі були написані рукою, геть схожою на мою. Але як так може бути?

Я глянула на парубка.

— Звідки це у вас? І хто ви такий?

— Це ти писала?

— Можливо, — відповіла я, і мої думки гарячково побігли колесом. Якщо я це написала, то чому нічого про це не пам’ятаю? — Звідки у вас це?

— Я отримав цей папірець п’ять років тому. Хтось поклав його разом із листом у кишеню мого пальта. Це було того дня, коли відбувалася церемонія посвяти в адепти другого рівня. У листі було написано: «Хто зберігає таємницю, має знати Таємницю над Таємницями. Доведи, що ти вмієш не тільки мовчати, а й думати». Без підпису. Рука була інша — не та, що на записці, якась… елегантна, трохи старомодна.

Я кусала нижню губу.

— Не розумію.

— Я теж. Усі ці роки я вважав, що це якесь випробування, — сказав молодий чоловік. — Ще одна перевірка, так би мовити. Я нікому про це нічого не казав, але завжди чекав, що хтось заговорить зі мною з цього приводу або що я отримаю подальші вказівки. Але нічого ніколи не сталося. А сьогодні я прокрався сюди і вирішив почекати. Взагалі-то, я вже не розраховував, що щось станеться. Але тут з’явилася ти, матеріалізувалася з нічого. Саме о дванадцятій годині. Чому ти мені написала цю записку? Чому ми повинні зустрічатися в цьому далекому підвалі? З якого ти року?

— З 2011, — мовила я. — Мені дуже шкода, але на інші питання у мене немає відповідей. — Я кахикнула. — А ви хто?

— О, даруйте. Мене звуть Лукас Монтроз. Без «лорд». Я — адепт другого рівня.

Раптом у мене пересохло в роті.

— Лукас Монтроз. Бурдон-плейс, 81.

Хлопець кивнув.

— Так, там живуть мої батьки.

— Але тоді… — я вп’ялася в нього поглядом і глибше набрала повітря. — Тоді ви — мій дідусь.

— О ні… Знову?!

Парубок глибоко зітхнув. Потім опанував себе, відійшов від стіни, стер куряву з одного зі стільців, які стояли горою в кутку приміщення, і поставив його переді мною.

— Може, краще сядемо? Мені здається, ніби ноги мене не тримають.

— Мене теж, — зізналась я й сіла.

Лукас узяв собі інший стілець і сів навпроти мене.

— То ти — моя внучка? — слабо посміхнувся він. — Знаєш, у мене якесь кумедне відчуття. Я навіть ще не одружений. Точніше кажучи, навіть не заручений.

— А скільки тобі років? 0, перепрошую, я можу порахувати: ти народився в 1924 році, значить, у 1948-му тобі двадцять чотири.

— Так і є, — мовив він. — За три місяці мені виповниться двадцять чотири. А скільки тобі років?

— Шістнадцять.

— Як Люсі.

Люсі. Я згадала, що вона мені крикнула вслід, коли ми тікали від леді Тілні.

Я досі не могла повірити, що переді мною мій рідний дідусь. Я шукала схожість із тим чоловіком, на колінах якого я слухала цікаві оповідки. Який заступився за мене, коли Шарлотта стверджувала, буцімто своїми історіями про привидів я хочу тільки привернути до себе увагу. Але гладеньке обличчя переді мною не мало нічого спільного з тим поораним зморшками і брижами лицем старого дідуся, якого я знала. Натомість я помітила, що він схожий на мою матусю: блакитні очі, вигнута лінія підборіддя, посмішка. На якийсь момент я безсило заплющила очі — це було занадто… занадто для мене.

— Ну, значить… ми теє… — сказав тихенько Лукас. — І що, з мене… е-е-е… добрий дідусь?

У мене защипало в носі, і мені насилу вдавалося стримати сльози. Тож я просто кивнула.

— Інші мандрівники в часі прибувають завжди офіційно й одразу в Драконячу залу до хронографа або в архів, — зауважив Лукас. — Чому ти обрала цю похмуру лабораторію?

— Це не я вибрала, — похитала я головою. — Я навіть не знала, що це лабораторія. У мій час це звичайнісінький підвал,