Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Он як? У наш час взагалі-то тут теж немає вже ніякої лабораторії, — сказав Лукас. — Але колись це приміщення використовувалося для алхімічних дослідів. Це одне з найстаріших приміщень у цій будівлі. За сотні років до того, як граф Сен-Жермен заснував Ложу, тут у пошуках філософського каменю робили свої досліди знані лондонські алхіміки й маги. Якщо придивитися, можна побачити на стінах моторошні картинки і таємничі формули. А ще кажуть, що тут тому такі товсті стіни, що в них вмуровували кістки та черепи… — Він замовк і, своєю чергою, закусив нижню губу. — То, значить, ти моя внучка. Можна дізнатися, від котрого з… е-е-е… моїх дітей?

— Мою маму звати Ґрейс, — сказала я. — Вона дуже схожа на тебе.

Лукас кивнув.

— Люсі розповідала мені про Ґрейс. Вона говорила, що Ґрейс — найприємніша з моїх дітлахів, а решта — поганці та й годі, — він скривився. — Я не можу собі уявити, що в мене будуть діти — поганці… і чи взагалі будуть діти…

— Може, річ не в тобі, а в твоїй дружині, — пробурмотіла я. Лукас зітхнув.

— Відколи Люсі з’явилася тут, це було два місяці тому, всі мене дражнять. Адже в неї таке саме руде волосся, як і в дівчини, яку я… якою я цікавлюся. Але Люсі не розповідає мені, з ким я одружуся, вона думає, що я можу тоді передумати. Й у такому разі всі ви не з’явитеся на світ.

— Але важливіше за колір волосся — ген мандрівника в часі, який твоя майбутня дружина передасть дітям, — сказала я. — За цією ознакою ти можеш її точно відрізнити.

— У тому й кумедія, — Лукас присунувся трохи ближче. — Мені подобаються дві дівчини з лінії Нефриту… е-е-е… номер чотири і номер вісім зі списку спостережуваних.

— Отакої, — мовила я.

— Розумієш, нині я не знаю, кого обрати. Може, невеликий натяк із твого боку допоміг би мені подолати нерішучість?

Я знизала плечима.

— Мені не шкода. Мою бабусю, тобто твою дружину, звуть ле…

— Ні! — крикнув Лукас. Він заперечливо підняв обидві руки. — Я передумав, не говори нічого. — Він розгублено почухав голову. — Це форма школи Сент-Леннокс, так? Я впізнаю герби на ґудзиках.

— Точно, — сказала я і сама глянула на свій темно-синій піджак. Очевидно, мадам Россіні випрала і випрасувала мої речі, принаймні на вигляд вони були як нові й ледь відчутно духмяніли лавандою. Крім того, вона, схоже, щось зробила з піджаком, бо він сидів на мені набагато краще, ніж раніше.

— Моя сестра Маделейн теж ходить до Сент-Леннокса. Через війну вона закінчує школу тільки цього року.

— Тітонька, тобто бабця, Медді? Я не знала.

— Усі дівчатка Монтроз вчаться в Сент-Ленноксі. Люсі теж. У неї така ж форма, як у тебе. Форма Медді темно-зелена з білим. І картата спідниця… — Лукас відкашлявся. — Е-е-е, якщо тобі цікаво… але нам краще зараз зібратись і подумати, навіщо ми сьогодні зустрілись. Якщо припустити, що це ти написала записку…

— …напишу!

— …і передаси мені під час якогось стрибка в часі… як ти гадаєш, чому ти це зробила?

— Ти маєш на увазі, чому я це зроблю? — зітхнула я. — Якийсь сенс у цьому є. Найпевніш, ти можеш мені багато чого пояснити. Але я не знаю… — я безпорадно подивилася на свого молодого діда. — Ти добре знаєш Люсі й Пола?

— Пол де Віллерз елапсує тут із січня. За цей час він став старший на два роки — трохи страшнувато. А Люсі побувала тут уперше в червні. Я зазвичай наглядаю за обома під час їхніх відвідин. Як правило, все проходить дуже… весело. Я можу допомогти їм із домашніми завданнями. І мушу сказати, що Пол — перший Віллерз, який викликає в мене симпатію, — він знову відкашлявся. — Якщо ти прибула з 2011 року, то повинна їх обох знати. Дивно уявити, що їм уже майже сорок… Передавай їм від мене привіт.

— Та ні, я не зможу цього зробити. — Ой, як усе складно. І мені, напевно, слід дуже ретельно вибирати, що можна розповідати, поки я сама не зрозумію, що тут діється. У вухах ще звучали слова мами: «Нікому не довіряй. Навіть своїм почуттям». Але мені треба було комусь звіритись, і хто б підійшов на це краще, ніж мій власний дідусь? Я вирішила поставити все на одну карту: — Я не можу передати привіт Люсі й Полу. Вони поцупили хронограф і здиміли з ним у минулому.

— Що?! — очі Лукаса за скельцями окулярів були широко розкриті. — Чому вони це зробили? Я не можу повірити. Вони б нізащо… А коли це сталося?

— 1994 року, — сказала я. — Того року, коли я народилася.

— 1994 року Полові було двадцять, а Люсі — вісімнадцять, — сказав Лукас, звертаючись радше до себе, ніж до мене. — Себто за два роки. Бо наразі їм шістнадцять і вісімнадцять. — Він посміхнувся, ніби вибачаючись. — Звичайно, не зараз, а тільки зараз, коли цього року вони з’являться тут на елапсування.

— Я майже не спала минулої ночі, тому мені здається, що в мене в голові замість мізків якась цукрова вата, — зітхнула я. — І взагалі я рахую не дуже добре.

— Люсі й Пол… Те, що ти мені розповіла, купи не тримається. Вони б ніколи не зробили нічого такого навіженого.

— Але вони зробили. Я думала, що ти мені зумієш пояснити причину. За моїх часів усі намагаються мене переконати, що вони… негідники. Або навіжені. Або і те, й інше. У будь-якому випадку — небезпечні. Коли я зустріла Люсі, вона сказала, що я повинна тебе запитати про зеленого вершника. Отож я питаю: що значить зелений вершник?

Лукас приголомшено дивився на мене.

— Ти зустрічалася з Люсі? Але ти ж щойно сказала, що вона й Пол зникли в рік твого народження, — але тут до нього, здається, дійшло ще щось. — Якщо вони взяли з собою хронограф, то як ти можеш мандрувати в часі?

— Я зустріла їх у 1912 році. У леді Тілні. Крім того, існує другий хронограф, який Вартові використовують для нас.

— Леді Тілні? Але вона померла