Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

Я зітхнула.

— Зараз працює. Слухай, дідусю, — на цьому слові Лукас здригнувся, — для мене все це ще дужче заплутане, ніж для тебе, адже буквально кілька днів тому я взагалі поняття не мала про всю цю веремію. Я нічого не можу тобі пояснити. Мене сюди послали елапсувати, хай їм грець, а я навіть не знаю, як це дурнувате слово пишеться, я його вчора вперше почула. Це лишень моя третя мандрівка з хронографом. А до цього я тричі стрибала неконтрольовано. А це сумнівна радість. Взагалі-то, всі думали, що моя кузина Шарлотта носить ген, адже вона народилася відповідного дня, а моя мама збрехала щодо мого дня народження. Тому Шарлотта вчилася танцювати, знає все про чуму і короля Георга, вміє фехтувати, їздити верхи в дамському сідлі та грати на піаніно, і бозна-чого вона ще навчилася на цих таємничих заняттях. — Що більше я говорила, то швидше слова вилітали з мого рота. — У всякому разі, я нічого не знаю, крім тієї дещиці, яку мені розповіли, і це було, їй-богу, не надто багато і не надто зрозуміло. І що найгірше: мені досі не було коли думати над тим, що відбувається, аби трохи розібратися. Леслі, моя подруга, зібрала інформацію в «Ґуґлі», але містер Вітмен забрав у нас папку, та я все одно зрозуміла хіба що половину. Усі чекають від мене чогось особливого і вкрай розчаровані.

Лукас пробурмотів:

— Наділено рубін чаклунством Крука, останній — соль мажор: дванадцятьох уже зібрала злука.

— Ось бачиш, магія Крука і все таке. Як на лихо, я нічого не тямлю. Граф Сен-Жермен душив мене, хоча стояв за кілька метрів від мене, і я чула його голос у себе в голові. А потім були чоловіки в Гайд-парку — з пістолетами і шпагами, і мені довелось одного з них заколоти. Якби я цього не зробила, він убив би Ґідеона, а він такий… такий… — я набрала повні груди повітря, щоб за мить засипати дрібненько, наче маком: — Взагалі-то, Ґідеон справжнє «ге» на патичку, він поводиться так, ніби я йому тягар, і він поцілував сьогодні вранці Шарлотту, хоча тільки в щічку, але, може, це щось та значить, у всякому разі, я не повинна була його цілувати, не запитавши про це, я взагалі його знаю лише день або два, але він раптом став таким… милим і потім… Усе сталося так швидко… І всі думають, що це я розповіла Полу й Люсі, коли ми прийдемо до леді Тілні, нам же потрібна її кров, і кров Люсі й Пола теж, але їм потрібна моя і Ґідеона, тому що в їхньому хронографі її немає. І ніхто мені не каже, що станеться, коли кров усіх зчитають у хронограф, тож іноді я думаю: вони й самі точно не знають. А я повинна тебе запитати про зеленого вершника, сказала Люсі.

Лукас примружився за скельцями окулярів і, очевидно, відчайдушно намагався щось зрозуміти в потоці моїх слів.

— Я поняття не маю, що повинен означати зелений вершник, — мовив він. — Мені дуже шкода, але я сьогодні вперше про нього чую. Може, це назва фільму? Чому б тобі не запитати… ти ж можеш мене запитати в 2011 році?

Я злякано подивилася на нього.

— О, розумію, — швидко сказав Лукас. — Ти не можеш мене запитати, бо я давно помер або сиджу, старий, глухий і німий, у притулку для старих у якомусь напівзабутті… ні-ні, будь ласка, я не хочу нічого знати!

Цього разу мені не вдалося стримати сльози. Щонайменше з півхвилини я схлипувала, бо, хоч би як дивно це прозвучало, саме зараз мені страшенно забракло мого дідуся.

— Я тебе дуже любила, — сказала я врешті-решт.

Лукас простягнув мені носовичок і глянув співчутливо.

— Ти впевнена? Взагалі, дітей я люблю як кіт табаку. Вони тільки на нерви діють… Але, може, ти була особливою. Навіть напевно.

— Так, я була особливою. Але ти до всіх дітей добре ставився. — Я голосно висякалася. — Навіть до Шарлотти.

Якийсь час ми мовчали, потім Лукас вийняв із кишені годинник і запитав:

— Скільки в нас є ще часу?

— Вони мене послали рівно на дві години.

— Не дуже багато. Ми вже змарнували купу часу. — Він підвівся. — Я принесу папір і олівці, і ми спробуємо трохи навести лад у всьому цьому хаосі. Ти залишайся тут і нікуди не ходи.

Я тільки кивнула. Коли Лукас зник, я сховала обличчя в долонях і застигла. Лукас мав рацію: саме зараз було важливо не збитися з пантелику. Хто може знати, коли я знову побачу дідуся? Про що з того, що станеться в майбутньому, я маю йому розповісти, а про що — ні? І навпаки, яку інформацію я можу отримати від нього, яка зможе стати мені в пригоді? По суті, він був моїм єдиним союзником. Але не в той час. І яку з багатьох похмурих загадок він міг би допомогти розв’язати?

Лукаса довго не було, і щохвилини я почувалася дедалі невпевненіше. Може, він таки збрехав, і зараз де не візьмуться Люсі та Пол із величезним ножем, щоб узяти в мене кров. Сама не своя, я підвелася і спробувала знайти що-небудь, щоб могло правити за зброю. У кутку лежала дошка, з якої стирчав іржавий цвях, але коли я взяла її, вона розсипалася

у мене в руках. Саме цієї миті двері відчинились і в кімнату ввійшов мій молодий дідусь із блокнотом під пахвою і бананом у руці.

Я полегшено видихнула.

— Ось, замори черв’ячка, — Лукас кинув мені банан, підтягнув до нас третій стілець і, поставивши його між нами, поклав на нього блокнот. — Вибач, що так довго. Цей бевзь Кеннет де Віллерз постійно крутився під ногами. Терпіти не можу де Віллерзів, вони всюди пхають свого допитливого носа, хочуть усе контролювати й вирішувати і завжди все знають краще за всіх!

— Атож, — пробурмотіла я.

Лукас струсив зап’ясток.

— Ну, почнемо, внучко. Ти — рубін, дванадцята в Колі. Діамант із родини де Віллерзів старший тебе на два роки. Значить, у твоєму часі йому років дев’ятнадцять. І, як ти сказала, його звуть?