Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

Падають дядькові слова за мною; відповіді червоноармійців я вже не чую, бо поспішаю левадами додому.

Тихо заходять сьогодні до нашого двору люди, майстри тешуть під повіткою дубового хреста; а батько стоїть без картуза серед двору — руки спустив додолу; в його чубі заплуталося сіно, вітер хоче висмикнути, а сінина метляється, аж до густої брови дістає, але батько не хоче помогти вітрові — не підіймаються руки.

— Врубайте, тату, полотна матері на труну, баба кажуть…

Це моя сестра — наш пастух тепер і хазяйка; вона цієї ночі посмутніла й постаріла.

— Не лінувалась за свій короткий вік — можна і врубати, — каже батько, втерши рукавом сльози, до людей.

Ми коло порога зустрічаємося, а він:

— Щастя твоє, — до мене, глянувши на синю, пухлу смугу, що залишилася на моєму обличчі, як спомин про графа, — щастя, що тільки вирвано шматок м’яса, а сам хоч цілий зостався. Щастя… — якась гірка усмішка на обличчі. — Залий березівкою.

Батько хотів ще щось промовити, та в хаті, коли почули, що я прийшов, заголосили жінки — материні сестри, а найменший мій брат сидів на тому ж самому місці, коло вікна, як і вчора, коли я виїздив по доктора.

Він уже виплакав свої сльози — схлипував; одна тільки сестра примовляла з тітками, голосячи:

— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати?

…Я цілую в останній раз мертві руки матері, а коли стихає в хаті голосіння, до мене — не знаю — настирливо (я жахався цієї думки) підкрадається одне запитання: чому моя мати так зціпила щільно губи, як і мертвий солдат?

— Смерть… Не хвилюйся сину, — вговоряє мене якийсь старечий голос.

З моїх очей капають нестримно сльози на лице матері, а сам я глухо ридаю…

«Смерть!» — чую я знову нелюдський крик солдата перед боєм.

— От забули ви, діти, хоч раз десь ізнятися з матір’ю, щоб пам’ять була, — той самий голос старої.

Я виходжу з хати; принесли полотно на труну матері…

Перелажу до городчика; мені не хочеться зустрічати людей, а в городчику — холодна м’ята та любисток, ще й гвоздики — повні квіти, що їх так любила моя мати; я рву, але божевільне запитання вдруге підкрадається до мене: чому моя мати зціпила губи, як і мертвий солдат?

— Киш-ш! — кидаю грудку землі на курку, що кублиться під кущем аґрусу; вона підлітає, а з нею летить моє божевільне запитання.

І знову хрипить степ, кіннота йде в атаку, а солдат, що став тепер півнем, стоїть на купі гною коло повітки та кричить несамовито:

— Смер-р-рть!!.

Я йду…

— Ну, розписуйте хреста, — каже мені спокійним голосом майстер, наш сусід.

— Зараз.

…До мене прийшов спокій. Батько стоїть без картуза серед двору: гранчаста, загоріла шия, а сінину з чуба вітер висмикнув.

Я беру крейду до рук і не знаю, що ж саме написати на хресті про смерть моєї матері.

Майстер підказує мені:

— А ви, Максимовичу, просто, без латини: «Оксана Андріївна Романюк…»

— Ні, не можна:  мати.

Але в мене справді не знайшлося слова, яким можна було б на хресті матері змалювати її страждання.

1925

За ворітьми

Лемківка притоптана та завіяна пилом, мов той спориш на вигоні.

Ішла степом — на чорноземі не стала і не вспіла річку Червону перебрести, як треба було розсіяти хати з повітками на дрібних пісках, в отій червоній шелюзі, що з неї лемківці збиралися хліб їсти.

Білували шелюгу на сапети, плели корзини мальовані та по два злоти продавали, — не помоглося; півсела рушало за царизни по заробітках, і тільки влітку економія пана Пшіндзьовського давала заробити на штани та спідницю...

— Мабуть, ніхто, — казали сусідні села, — не вміє так любити землю, як оті люди з пісків...

Вони заздрили: справді, городи, хоч і порізані, мов ті стрічки молодої, а родили лемківцям картоплі з капустою аж на цілу зиму...

Революція прирізала панської, але на родючій картоплі розплодилося у всякого отого куколю, дітвори тієї, що снаги мужицької аби хватало сорочку на плечі стулить...

І недурно ж ото сидить вдова Марта на жорості за ворітьми та в’яже свої думки, мов осіннє сонце бабине літо по стерні, і пускає одну за другою в степ, як ластівку. У чорних просах степу мріють заіржавлені рейки залізниці, і п’ять раз день у день, здається Марті, пробігає, не спиняючись на лемківському перегоні, поїзд...

Марта за думками хитає головою, а її найменша дочка — семиліток Варка — грається з дітворою коло сусіднього двору; понасипали маленькі кубашки піску, це — кавуни, а Парасчин білоголовий Демидок — за діда-сторожа, і бігають дорогою, коло баштана, тільки злодії та собаки.

Варка трохи захрипла і, коли ловить прудкого Політка, з гарчанням падає на коліна, хватає його за колошу білих штаненят й починає довго та глухо гавкати.

Демидок ховається тоді за вербою і, прицілившись з дерев’яної ложі, стріляє — «бу-х-х!»; злодії розбігаються, за ними женеться вздовж вулиці Варка, а «підстреленого» Політка ведуть під повітку — там має бути міліція...

Дорогою до міліції Політок збирається тікати, його ловлять тоді вже всі, не помічаючи, що він от-от не збив з ніг баби Горпинки.

— Бий його сила божа! Наче каменюкою хто влупив; і не стид-срам — здорові отакі, в комсомол писати треба, а вони баштанують!

— Магайбі, Марто, — привіталась побожно Горпинка і здивовано кивнула головою на мішок з нарізаними соняшниками та сапет навибираних огірків. — Оце так неділю вшанувала — соняшників мішок навернула?

— Переспіють же, бабо... Та ще внадилися горобці: клюють, клюють... Хіба мені у будній день є коли за чужою роботою хоч у гору глянути? — почала виправдуватись Марта, зітхнула і сказала: — Од п’ятниці панщину Гордієвому Петру робила: гречку в’язала, просто на березі вижала, а своє горобці допивають...

— Не бійся, — таємниче одказала їй Горпинка, — у Сторчака не будуть пить, він знає таке слово, що скаже горобцям: «Летіть на коноплі!» — здіймуться, наче буря та, а його добра ніколи не зачеплять.

Марта сумно осміхнулася:

— Якби ж то, бабо, ми таке слово знали!.. А я, правду кажучи, і не вірю цьому, мене всі відьмою дражнять: була корова — була відьма, а продала в голодовку — чужих діти пасуть!..

— Не кажи мені цього, — заперечувала, присідаючи на жорості, Горпинка, — бо вже хай не дасть