Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Клерфе теж це побачив.

– А ви? Ви ж теж повинні бути раніше в санаторії?

– Хто це знає? Далай-лама? Я? Крокодилиця? Бог? – Ліліан підняла келих. – А хто відповідальний? Хто? Я? Бог? І хто за кого? Ходімо танцювати!

Клерфе не ворухнувся з місця. Вона витріщила на нього очі.

– Ви теж боїтеся за мене? Чи вважаєте, що я мушу…

– Я нічого не вважаю, – сказав Клерфе. – Просто я не вмію танцювати, але якщо хочете, можемо спробувати.

Вони вийшли на паркет.

– Аґнес Сомервіл завжди робила все, що їй рекомендував Далай-лама, – сказала Ліліан, коли оточили їх галасливі туристи, гучно тупочучи. – Все.

4

У санаторії панувала тиша. Хворі лежали на верандах. Лежали мовчки на ліжках і лежаках, випростані, наче жертви, в яких змучене повітря точило безголосу боротьбу з ворогом, що обжирався в теплій темряві легенів.

Ліліан сиділа у блакитних штанах на своєму балконі. Ніч давно минула й пішла в забуття. Тут, у горах, завжди так було: коли вдалося дожити до ранку, нічна паніка зникала, мов тінь на обрії, і забувалася. Перед нею в снігу, якого вітер навіяв уночі на балкон, стояла пляшка горілки, подарована Клерфе.

Задзвонив телефон. Вона взяла слухавку.

– Так, Борісе… ні, звичайно, ні… до чого б ми дійшли, якби так робили?… Не говорімо про це… звичайно, можеш приїхати… так, я сама, а хто б мав бути в мене?…

Хвильку розмірковувала, чи треба ховати пляшку, але врешті відкрила її. Горілка була дуже зимна й добра.

– Добридень, Борісе, – привіталась вона, почувши відголос дверей, що зачинялися. – Я, власне, п’ю горілку. Вип’єш зі мною? Тоді принеси собі склянку.

Ліліан витягнулася на лежаку й чекала. На балкон вийшов Волков зі склянкою в руці. Ліліан зітхнула з полегкістю, дякувати Богу, жодних проповідей. Боріс налив собі горілки. Підставила йому свою склянку, і той налив повну.

– Чому, душко? – поцікавився Волков. – Страх перед рентгеном?

Ліліан похитала головою.

– Температура?

– Також ні. Швидше низька температура.

– Чи Далай-лама казав уже щось на тему твоїх знімків?

– Ні. А що він мав казати? Зрештою, я і так не хочу цього знати.

– Добре, – відказав Волков. – І за це вип’ємо.

Він випив свою горілку одним ковтком і відставив пляшку.

– Дай-но мені ще, – попросила Ліліан. – Склянки зовсім маленькі.

– Скільки завгодно.

Ліліан стежила за ним. Знала: він ненавидить, коли вона п’є, але знала також, що тепер Боріс не пробуватиме відмовити її від подальшого пиття. Він був на це достатньо мудрий і знав її настрій. Замість цього поцікавився:

– Налити ще?

– Ні. – Ліліан поставила склянку біля себе, не торкнувшись до неї. – Знаєш, Борісе, – сказала вона, випростовуючи ноги на лежаку, – ми розуміємося надто добре. Ти розумієш мене надто добре, а я тебе, і в цьому полягає наше нещастя.

Волков розсміявся.

– Особливо, коли віє фен.

– Не тільки тоді.

– Або коли приїде хтось чужий.

– Ти бачиш, – мовила вона. – Ти знаєш уже причину. Ти вмієш усе пояснити. А я ні. Ти наперед знаєш про мене все. Це так виснажує! Чи це також фен?

– Фен і весна.

Ліліан заплющила очі. Відчувала гостре неспокійне повітря.

– Чому ти не ревнуєш?

– Але ж я ревнивий. Завжди.

Вона розплющила очі.

– До кого? До Клерфе? – Він похитав головою. – Так я й думала. Отже, до кого?

Волков не відповів. Навіщо вона питала? І що вона, власне, про це знає? Ревнощі не починаються з якоїсь людини й не закінчуються на ній. Починаються від повітря, яким дихає кохана людина, і не закінчуються ніколи. Навіть у момент смерті того другого.

– До кого, Борісе? – запитала Ліліан. – Хіба не до Клерфе?

– Не знаю. Може, до того, що з’явилося тут разом з ним.

– А що таке тут з’явилося? – Ліліан зручно витягнулася і знову заплющила очі. – Ти не мусиш бути ревнивий. За кілька днів Клерфе повернеться з гір униз і забуде про нас, а ми про нього.

Упродовж якогось часу вона лежала непорушно на лежаку. Волков сидів за нею і читав. Сонце перемістилося, і його світло дісталося її очей, які під повіками миттю виповнилися теплим, помаранчевим і золотим сяйвом.

– Знаєш, Борісе, інколи я хотіла б зробити щось геть безглузде, – сказала Ліліан. – Щось таке, що розірвало б цей скляний перстень. Кинутися кудись…

– Кожен би хотів.

– Ти також?

– Я також.

– Чому ж ми цього не робимо?

– Це нічого б не змінило. Ми б тільки ще сильніше відчували цей перстень. Або розбили б його і, покалічившись об його гострі береги, знекровились.

– Ти також?

Боріс поглянув на худорляву постать, що лежала перед ним. Як мало вона про нього знала, хоч вважала, що розуміє його!

– Я змирився з ним, – сказав він, знаючи, що то неправда. – Так простіше, душко. Перш ніж людина вичерпає всі сили, безглуздо ненавидячи когось, має спробувати, чи не вдасться з цим жити.

Ліліан відчула наближення втоми, яку зазвичай викликали ті балачки, в яких вона заплутувалася, наче в павучих мережах. Усе збігалося, але що з того?

– Змиритися – отже, відмовитися, – буркнула вона за хвилю. – Отже, я ще доволі не стара.

«Чому він не йде? – подумала. – І чому я його ображаю, хоча не хочу цього? Навіщо я дорікаю за те, що він тут довше за мене і йому пощастило, що він думає про все це не так, як я? Чому мене так дратує, що він нагадує ув’язненого, який дякує Богові за те, що живий, а я нагадую того, хто ненавидить Бога за те, що невільний».

– Не слухай мене, Борісе, – сказала Ліліан. – Я лише так кажу. Полудень, я випила, дме фен. А може, це все ж таки страх перед рентгеном – тільки я не хочу собі в цьому признатися. Відсутність новин у горах – погана новина.

У селі озвалися церковні дзвони. Волков підвівся й опустив сонцезахисну штору ще нижче.

– Єва Мозер виходить завтра, – сказав. – Здорова.

– Знаю. Вона виходила вже двічі.

– Цього разу справді здорова. Крокодилиця підтвердила це.

Раптом крізь затихаючі дзвони Ліліан почула хурчання «Джузеппе». Авто на швидкості піднімалося серпантинами під гору й зупинилося. Вона здивувалася, чому Клерфе приїхав ним до санаторію вперше від свого прибуття. Волков глянув через балкон униз і захрипло сказав:

– Сподіваюсь, він не збирається ковзатися на авті.

– Напевно. Чому ти так сказав?

– Бо він припаркувався на схилі за ялицями, а не перед санаторієм.

– То його справа. А, власне, чому ти його не терпиш?

– Дідько знає! Може, тому, що колись я був такий самий, як він.