Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

Україні. Перед тим, як рушити циганським табором по хатах, ми всі, за пропозицією Бориса, випили по келишку червоного вина — і навіть дяк зі своїми півчими, бо «червоне то не гріх, червоне то не гріх», а тоді почали наше дійство. Мушу зазначити, що то таки було весело! І вже після четвертої хати й застілля (а в кожній хаті незмінно нас після концерту садовили за стіл!), лунали в нашому репертуарі вже не тільки «Щедрик», «Ой, сивая та й зозуленька», але й гімн України, кілька повстанських пісень, «Ах лента за лентою набої подавай! Вкраїнський повстанче в бою не відступай» і навіть «Подоляночка». Одного разу дяк забувся й хотів, було, затягти в якійсь хаті «Женщіна любімая, самая желанная», але баба Микитиха вгріла йому такого потиличника, що він і вмовк.

Словом, село гуло, коза водилася, а ми щедрували й було нам добре. Щедрували так, наче востаннє у своєму житті! Так голосно, наче хотіли доспіватися аж до неба, щоб і там нас нарешті почули, бо як почують пісню, значить, почують бажання, яке зріло в голові й у серці кожного, хто любив Україну. А тоді прийшов Новий рік, і все, що я пам’ятаю: бамкання годинника, перші акорди славня і сльози, цокання келихів, і бажання, яке, як ми всі знали точно, неодмінно рано чи пізно збудеться.

***

Курт Воннегут навчав усякого, хто хотів гарно писати: «Головний герой вашої історії має конче чогось хотіти. Навіть якщо це склянка води!». Я дуже сильно хотіла води. Прокинувшись від неспокійного сну, в якому хороводами ходили кози, цигани й діди, я почувалася так, наче перетворилася на велетенську і страхітливу комаху. Було дуже схоже на те, що я лежала не на своїй людській спині, а на твердому хітиновому панцері, я навіть не намагалася відкинути з себе ковдру, бо в голові літали такі вертольоти, що я боялася ненароком, разом із ковдрою, відкинути з усієї дурі на підлогу й себе. Тож я спершу повільно підняла праву руку й зусиллями волі піднесла її собі перед очі. Оскільки в кімнаті було темно, своєї руки у себе перед носом я категорично не побачила. «Що зі мною сталося?» — подумала я крізь туман. «Менше треба було пити, — відказав мені голос совісті, трохи помовчав, а тоді додав: — Думаєш, тобі двадцять років чи як? І можна без наслідків жлуктити все, що горить?» Я повела головою, обмацуючи кімнату поглядом. Здається, вчора ми пили молоде домашнє виноградне вино, грушеву настоянку, самогонку, домашній лікер з абрикосових кісточок, якийсь смердючий шмурдяк, шампанське й слив’янку на коня. «Бляха, де я?» Голос совісті мовчав. Ага, здається, я таки в баби Гані, на великій хаті, як вона каже. Спробувала незграбно перевернутися на бік. З першої спроби не вийшло. Оскільки в горлі утворилася раптова пустеля Сахара, мені негайно треба було його промочити. Спираючись рукою за стіну, я вимацувала підлогу босими ногами в напрямку коридора з холодильником. Невеликий SNAIGE бурчав у темряві, але я брутально налягла на його дверці й, засліплена софітами його нутрощів, зморщилася. Полиці були переповнені всіма можливими мисками, баночками, полумисками, тарілями в три поверхи. «Живчик»! Моя рука потягнулася до чималої дволітрової пляшки із рум’яним, усміхненим яблучком. Передчуваючи прохолодний смак яблучного соку, я швидко відкрутила корочок і приклалася спраглими губами. Шо за… Рефлекс спрацював швидше за мене, а до заторможеного алкоголями мозку дійшло аж секундами пізніше: то не «Живчик», то ОЛІЯ! Як добре, що не хильнула і не ковтнула! Витерла губи долонею, відплювалася в тиші коридора. Трясця його туди з тими бабиними ресайклінгами! Ну пощо олію наливати в «Живчик» і ставити в холодильник?! Запихнула пляшку із «Живчиком» туди, звідки брала, і пробіглася очима полицями ще і ще. О! Слава усім святим, є вода! Заледве дістала з-під тарілок із холодцями пляшку «Моршинської», треба негайно змити той соняшниковий смак олії з нещасного, потерпілого рота.

Перехилила. Ковтнула. Заторможений алкоголями мозок різко увімкнувся: ГОРІЛКА!! Випари спирту вийшли ніздрями назовні. Я аж закашлялася, ще раз відплювалася й витерлася долонею. Горло пекло пекельними вогнями. Самогонка. А нехай воно вже туди з тими баби Ганіними застосуваннями тари! Чим холодильник забитий! Де в цій хаті є жива вода?!

Позаду скрипнула підлога. Я озирнулася й примружилася, вглядаючись у темряву. Тітка Мальва.

— Я хочу спалити її, — промовила вона несподівано.

«Бабу Ганю? Стару хату?» — пронеслося в моїй інтоксикованій алкоголем голові.

— Кого? — перепитала я, лупаючи очима. І миттю протверезіла.

— Та косу ж!

***

Ми палили тітчину косу надворі, у старому відрі, що скрипіло ручкою. Накидали туди трохи видертих сторінок із томика лєрмонтова, який ми знайшли в прихожій, біля груби. Стояли в піжамах, пухових куртках і якихось старих, роздопканих чунях, які знайшли в баби Гані на веранді. Лєрмонтов горів прекрасно, пекельним синім вогнем із полум’яними язиками. Тіні та бліки танцювали танго на наших із тіткою обличчях.

— Я як листа того прочитала, стало мені легше, — сказала стиха тітка Мальва.

Я мовчала. Бо знала, якщо отак посеред ночі, біля імпровізованого на подвір’ї вогню, літня жінка починає щось говорити про свою найбільшу драму й таємницю, треба мовчати. Мовчати й слухати.

— Ми мали утекти разом, — усміхнулася вона й продовжила: — Юнацький романтизм і максималізм. Думали, поїдемо кудись аж у Карпати й будемо там жити, я стану вчителькою, а він — столяром, бо там під боком завжди є смереки, а з них виходять добрі столи, і лави, і все, що в домі треба. Він мав прийти якраз на Маланку, коли село казилося в перевдяганнях і танцях, убраний у чудернацький костюм, як Борис нині був вбрався, — «пелехата ненза».

Ми стиха засміялися, згадуючи Бориса.

— Але він не прийшов… Я всі очі вигледіла, все чекала й чекала, аж до самого ранку. І наступного дня також. Повірити не могла, що він просто так, ні слова, ані пів слова, мене покинув. Серце моє рвалося навпіл. А потім ми з батьками мали їхати, але я так не хотіла! З багатьох причин. Думала, що помру на місці. Батько тоді суворо сказав, що дає мені 10 хвилин на збори і щоб я негайно вийшла до машини. Я тоді в хаті всі очі виплакала, аж до гикавки. Ну то взяла ножиці, стала в прихожій коло дзеркала, і відпильгучила свою косу аж при самій рипиці.

Я аж скривилася.

— Так, аж на таке наважилася, — побачила тітка мою міміку й зреагувала. — А потім косу віднесла на