Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Я прокинулася після довгого сну, відчуваючи себе виснаженою, але значно краще, ніж учора. Біль у боці все ще нагадував про себе, але вже не був таким нестерпним. Повітря в кімнаті було прохолодним і свіжим, як після дощу. Я ледве розплющила очі, і перше, що побачила — це Луку, який сидів поруч, спираючись ліктями на коліна.

— Прокинулася? — його голос був тихим, але в ньому відчувалася справжня турбота.

Я кивнула, спробувавши підвестися, але гострий біль знову пронизав бік. Здивовано зойкнувши, я завмерла на місці. Лука одразу ж нахилився до мене, обережно допомагаючи сісти.

— Повільніше, не поспішай, — сказав він, притримуючи мене за плечі. Його дотик був упевненим і заспокійливим. — Ось, тримай воду.

Він простягнув мені металеву флягу. Я прийняла її, відчула прохолоду металу в долонях і зробила кілька маленьких ковтків. Вода була холодною і освіжаючою, змушуючи мене відчути себе трохи живішою.

— Як ти себе почуваєш? — запитав Лука, уважно дивлячись на мене.

— Краще, але бік… досі болить, — зізналася я, торкаючись пов’язки на рані. — Скільки я спала?

— Близько доби, — відповів він, опускаючи очі. — Ти налякала мене, знаєш?

Я хотіла щось сказати, але натомість тільки зітхнула. Згадки про вчорашній напад все ще переслідували мене. Вони спалахували в моїй свідомості уривками: постріли, крики, відчуття гострого болю і темрява.

— Ми повинні бути обережнішими, — тихо сказала я, піднявши на нього погляд. — Тепер, коли знають, де ми, небезпека стала ще більш реальною.

Лука на хвилину замислився, його обличчя стало серйозним. Потім він кивнув:

— Я знаю. Ми зміцнимо захист, зробимо нові пастки. Але найважливіше — це не втрачати голову. Ти маєш берегти себе, Єва.

Я ледь посміхнулася, відчуваючи, як у грудях розливається тепло від його слів. Лука завжди був таким — прямолінійним, але турботливим. Його увага і присутність надавали мені сил навіть у найскладніші моменти.

— Обіцяю, — тихо сказала я. — Але і ти будь обережним, гаразд?

Він ледь усміхнувся у відповідь, легенько торкнувшись мого плеча.

— Домовилися.

Лука залишив мене в бункері, сказавши, що піде перевірити територію. Я залишилась одна, намагаючись не звертати увагу на біль у боці. Час тягнувся повільно, і в тиші бункера кожен звук здавався гучним.

Раптом я почула стукіт у двері. Серце прискорено закалатало. Це не Лука — він завжди попереджає про своє повернення. Я повільно підійшла до дверей, тримаючи ніж, який завжди був поруч.

— Хто там? — голос мій здригнувся, але я спробувала звучати впевнено.

— Я… Я Лев. Будь ласка, пустіть, я голодний і мені нема куди йти.

Я вагаючись відчинила двері, готова в будь-який момент захищатися. Переді мною стояв хлопець, виглядав він жахливо: втомлений, брудний, з тінями під очима. Його руки тремтіли, а обличчя виглядало настільки виснаженим, що навіть не виникло сумнівів у його щирості.

— Заходь, — нарешті вимовила я, притримуючи двері.

Лев зайшов, озираючись, наче боявся, що хтось за ним стежить. Я дала йому води й трохи хліба, але настрій був напруженим.

Через кілька хвилин повернувся Лука. Коли він побачив незнайомця, його обличчя враз стало суворим.

— Хто це? — запитав він, дивлячись то на мене, то на Лева.

— Це Лев. Він прийшов, бо йому ніде більше сховатися, — відповіла я.

Лука підійшов ближче до хлопця, уважно роздивляючись його.

— Як ти нас знайшов? Хто тебе сюди привів?

— Ніхто… Я просто шукав притулок. Побачив сліди… І вирішив спробувати, — пробелькотів Лев, опускаючи очі.

Лука ще якийсь час мовчки дивився на нього, ніби намагаючись вичитати правду. Нарешті він відступив, але все ще тримав дистанцію.

— Добре, залишайся поки що. Але знай, якщо збрешеш або зробиш щось підозріле… — Лука промовив це спокійно, але його голос звучав так, що сумнівів у серйозності намірів не залишалося.

Я вдячно кивнула Луці, розуміючи, що довіра в наші часи — рідкісна розкіш.

Лука підвів мене вбік, подалі від Лева, не зводячи з нього погляду. Він явно був напружений, його щелепа стиснута, а брови насуплені.

— Єва, звідки ти взяла його? Як він сюди потрапив? — Лука говорив тихо, але його голос був напруженим.

— Він прийшов через задні двері, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно.

Лука скривився і прикрив обличчя рукою, ніби це пояснення його не задовольнило.

— Через задні двері? Це неможливо! Той вхід майже непомітний навіть для нас.

— Я теж здивувалася, але, можливо, йому просто пощастило їх знайти, — знизала я плечима, дивлячись на Луку.

Він похитав головою, явно роздумуючи, як діяти далі.

— Поки що довіримося, — нарешті сказав він, зітхнувши.

— Ти ж знаєш, що я не залишила б його, якби не була впевнена, що він не становить загрози, — я подивилася Луці прямо в очі.

— Я знаю, але все одно… — він на хвилину замовк, його погляд знову повернувся до Лева, який сидів на підлозі, тримаючи в руках склянку з водою. — Якщо він тут щось накоїть…

— Рудик, — перебила я, свідомо використовуючи це прізвисько, яке Лука терпіти не міг, але яке завжди діяло на нього.

Він склав руки на грудях, закотив очі і підняв голову, ніби отримав якусь неймовірну насолоду.

— Що ж, якщо вже Рудик сказав… — він кинув на мене жартівливий погляд, і я побачила, як його напруга трохи спала. — Гаразд. Нехай залишається. Але тільки поки ми не переконаємося, що він безпечний.

Я кивнула, намагаючись приховати усмішку. Лука хоч і був суворим, але завжди вмів знайти баланс між розумом і серцем.

Лев виглядав набагато спокійнішим, ніж я очікувала, враховуючи, що він був у незнайомому місці з людьми, яких бачив уперше. Він тримався впевнено, навіть трохи зухвало, зухвалість читалася в його поставі й легкій усмішці, яка не сходила з його обличчя.

Лука ж був протилежністю. Його погляд не відривався від Лева, ніби той був черговою загрозою, яку потрібно контролювати. Кожен рух Лева викликав у нього майже видиме роздратування.