Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Він поправив ковдру, якою накрив мене, і залишився сидіти поруч, мовчки спостерігаючи за тим, як я засинаю. Його присутність була останнім, що я відчула, перш ніж втратила свідомість.

Коли прокинувшись я зробила ковток повітря Лука акуратно підняв голову з мого плеча. Його обличчя виглядало втомленим, але очі миттєво наповнилися тривогою, коли він побачив мої сльози.

– Єва, що сталося? – його голос тремтів, ніби він сам ледь стримував свої емоції.

Я намагалася відповісти, але біль пронизував усе моє тіло, не даючи можливості вимовити хоч слово. Замість цього я тільки прошепотіла крізь сльози:

– Болить…

Лука нахилився ближче, обережно обхопив моє обличчя теплими долонями й почав витирати сльози великими пальцями. Його дотик був такий ніжний, що, незважаючи на біль, я відчула себе трохи спокійніше.

– Сонечко, будь ласка, тримайся, – шепотів він, ніби боявся злякати мене своїми словами. – Я викликав допомогу, але… вони затримуються. Прости мене, я не повинен був допустити цього.

Я бачила, як у його очах миготить провина.

– Це не твоя провина, – прохрипіла я, хоч слова давалися важко.

Лука підняв мене за плечі й підклав подушку, щоб мені було зручніше. Його рухи були повільними й обережними, наче я була тендітним кришталевим виробом.

– Ти мусиш триматися, – сказав він, дивлячись прямо мені в очі. – Скоро все закінчиться, обіцяю.

Його слова заспокоювали, навіть якщо я знала, що він не міг гарантувати цього. Я намагалася посміхнутися, але біль був надто сильним.

– Ти… ти теж повинен відпочити, – сказала я, помітивши темні кола під його очима.

– Відпочинок не для мене, поки ти в такому стані, – відповів він із легким докором у голосі.

Я все ще відчувала тепло його руки, яка лежала на моїй. Це була тиха підтримка, яка надавала сил.

– А тепер слухай мене, – продовжив Лука, намагаючись говорити впевнено, хоч у його голосі бриніло хвилювання. – Ми це переживемо. Разом. Розумієш?

Я кивнула. Його слова ставали для мене опорою, маяком серед мороку болю.

Незабаром він встав і швидко повернувся зі склянкою води й невеликою пігулкою.

– Це трохи допоможе, – сказав він, підносячи склянку до моїх губ.

Я слухняно випила й знову опустилася на подушку. Лука сів поруч, тримаючи мене за руку й тихо шепочучи щось, що я вже не розрізняла через втому.

Його присутність стала моєю єдиною розрадою.