Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

– Лука... – прошепотіла я, але він лише коротко кивнув, не відриваючи погляду від кущів.

Я помітила, як тінь промайнула серед дерев, і серце закалатало в грудях. Лука не бачив небезпеки, тому я, не роздумуючи, кинулася вперед.

– Лука! – вигукнула я, і, перш ніж він устиг обернутися, я опинилася в його обіймах.

Його руки інстинктивно зловили мене, притискаючи ближче. У цей момент час, здавалося, зупинився. Його тепло, міцність його рук і різкий запах пороху створювали відчуття безпеки, попри те, що навколо світився хаос. Його очі, глибокі, як нічне небо, зустрілися з моїми, і в них було стільки турботи, що я мимоволі затримала подих.

– Що ти робиш? – прошепотів він, але в його голосі не було докору, лише здивування і тривога.

– Тебе захищаю, – відповіла я з тремтінням у голосі, відчуваючи, як мої пальці стискають тканину його куртки.

Але цей ніжний момент перервало різке відчуття болю, яке пронизало моє тіло. Я відчула, як щось гаряче і пекуче пройшло через бік, і моє дихання обірвалося.

Лука повернув голову і в цей момент зрозумів, що сталося. Його руки схопили мене міцніше, притискаючи до себе так, ніби це могло захистити від того, що вже сталося.

– Єво... – його голос зламався, і в ньому почулася паніка, змішана з болем.

Моє тіло ставало дедалі важчим, і ноги більше не тримали мене. Його руки були єдиним, що заважало мені впасти. Я відчула, як кров повільно стікає, змочуючи його куртку.

– Все добре... – прошепотіла я, намагаючись всміхнутися. Але біль і слабкість вже перехоплювали мої слова.

Його погляд був наповнений відчаєм. Він опустився на коліна, міцно тримаючи мене, а його голос став глухим, ніби віддаленим.

– Тримайся, Єво. Я все виправлю. Не смій зараз здаватися.

Я доторкнулася до його обличчя, стираючи рукавичкою краплі поту з його чола.

– Лука... – я шепотіла ледве чутно. – Ти завжди такий... героїчний.

Його губи стиснулися в тонку лінію, а в очах запалало те, чого я ніколи раніше не бачила — безмежна любов, змішана з невимовним болем.

Лука швидко поклав мене на землю, обережно, ніби я була крихкою порцеляновою лялькою. Його очі загорілися люттю, і він повільно підвівся, ні на мить не відводячи погляду від нападника, який ще тримав у руці закривавлений ніж.

– Ти зробив найбільшу помилку свого життя, – прохрипів Лука крізь стиснуті зуби.

Нападник усміхнувся, сповнений самовпевненості, і кинувся вперед. Але Лука був швидшим. Він ухилився вбік, дозволяючи нападнику промахнутися, і наніс йому удар ліктем у спину. Той похитнувся, але швидко вирівнявся і завдав удару ножем у бік Луки.

Лука відступив на кілька кроків, уникаючи леза, і миттєво перейшов у контратаку. Його кулак влучив у щелепу нападника з такою силою, що той захитався. Ніж випав із його руки й упав на траву. Нападник кинувся до зброї, але Лука не дав йому шансів. Він схопив його за комір, ривком підняв на ноги й ударив коліном у живіт.

– Ти тільки що спробував убити людину, яка для мене важлива, – сказав він, відштовхнувши нападника вбік.

Той спробував зібратися з силами, але Лука вже тримав його під контролем. Він схопив нападника за руку й викрутив її назад так, що той застогнав від болю. Лука зіштовхнув його на землю, натиснувши коліном на спину, і швидко дістав мотузку з кишені, зв’язавши йому руки.

– На цьому ми закінчили, – коротко промовив Лука і підняв голову до неба, ніби намагаючись зібратися з думками.

Він миттєво повернувся до мене, забувши про все інше. Лука опустився навколішки біля мене, його руки тремтіли, коли він доторкнувся до моєї щоки.

– Єво, тримайся, – благав він. – Ми це подолаємо.

Його слова звучали впевнено, але в очах було видно страх. Лука зняв свою куртку і щільно притиснув її до рани, намагаючись зупинити кровотечу.

– Не закривай очі, – сказав він, стискаючи мою руку. – Просто дивись на мене. Я тобі обіцяю, ти одужаєш.

Я бачила, як його обличчя спотворилося від болю і страху за мене. Але в його погляді було щось ще — незламна рішучість. Він не дозволить мені зламатися.

Лука вбіг у бункер, міцно притискаючи мене до себе, наче боявся, що я можу зникнути в нього на руках. Його дихання було важким, обличчя зосередженим і напруженим, а кроки – впевненими й рішучими.

Я, напівпритомна, відчувала, як кожен його рух віддавався в моєму тілі, але навіть крізь біль розуміла: він несе мене, не зважаючи на власну втому.

– Тримайся, Єва, – пробурмотів він, його голос звучав хрипло. – Ми вже майже на місці.

У бункері було темно й тихо. Єдиний звук, який порушував тишу, – його важкі кроки й тихе скрипіння підошви по бетонній підлозі. Лука обережно поставив мене на своє ліжко, ніби я була зроблена зі скла.

– Зачекай тут... ні, не рухайся, – сказав він, швидко нахилившись, щоб оглянути мої рани.

Його пальці, теплі й дбайливі, обережно торкнулися краю мого одягу, оглядаючи поранення. Він щось бурмотів собі під ніс, нервово кидаючи погляд на аптечку, яка стояла за кілька кроків.

– Я зараз, – сказав він упевнено й метнувся до столу.

Я чула, як він відкриває аптечку, дістає бинти й антисептики, але його руки тремтіли, коли він повернувся до мене.

– Це трохи болітиме, – попередив Лука, його голос став м’яким, майже вибачливим.

Він розірвав бинт і обережно промив рану, намагаючись не завдати мені більше болю, ніж потрібно. Коли я застогнала від неприємного відчуття, він винувато зітхнув:

– Прости… прости мене, Єво.

Я хотіла сказати йому, що це не його провина, що я сама прийняла цей удар, але сил не було.

Закінчивши з обробкою рани, Лука сів поруч, провівши руками по обличчю. Його плечі злегка здригалися, і я зрозуміла, що це було не від утоми, а від тривоги.

– Я повинен був захистити тебе краще, – сказав він ледь чутно, нахиляючись до мене. – Я ніколи собі цього не пробачу.