Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Враз я почула шурхіт за кущем. Швидко озирнулась, але нікого не побачила. "Мабуть, здалося," – подумала я і рушила далі, намагаючись не звертати уваги на тишу, що здавалася занадто гучною.

Пройшовши ще трохи – сто, може, п’ятдесят кроків, – я нарешті побачила Луку. Він сидів на ще зеленуватій траві, яку осінь поки не встигла пофарбувати в жовто-бурі тони. Здалеку це виглядало майже ідилічно: він опустив голову, сконцентровано крутячи щось у руках, але коли почув мене, підвів погляд. Я, майже машинально, вигукнула його ім’я і помахала рукою.

На його обличчі з’явилася усмішка – та сама, яка завжди змушувала мене відчувати себе трохи ніяково, але водночас спокійно. Він підвівся, випростався у весь зріст і коротко, майже як у військових:

– Обійшла?

Я радісно кивнула, відчуваючи легку гордість за себе. Лука у відповідь нагородив мене своєю звичною жестом – погладив мене по голові.

– Знаєш, що сьогодні робимо? – запитав він, трохи нахилившись до мене, наче збирався поділитися великим секретом.

– Що, пане офіцере? – відповіла я, не втримавшись від сарказму. – Невже нічого? Можна йти спати?

– Звісно, – сказав він із серйозним виглядом, витримавши паузу. Я вже почала радіти цій думці, коли він додав:

– Ні.

Я розчаровано закотила очі:

– Ну і що ж ми робимо?

– Стріляємо на дистанцію, – оголосив він, киваючи в бік невеликого полігону, що виднівся крізь дерева.

Його голос був серйозним, але очі блищали азартом, ніби він чекав на мою реакцію. Я зітхнула, розуміючи, що спокійний день точно скасовується. Але глибоко в душі навіть раділа цьому – будь-яка тренування поруч із Лукою завжди було захопливим і… теплим.

Лука махнув рукою, вказуючи напрямок:

– Іди за мною, Красуне. Сьогодні твоя черга показати, на що ти здатна.

Я пирхнула у відповідь:

– Красуне? Щось новеньке. Це у тебе тепер як позивний?

Він лише посміхнувся і, не відповідаючи, рушив уперед. Його кроки були впевненими, майже беззвучними, а я пленталася за ним, бурмочучи собі під ніс про те, як добре було б зараз сидіти в бункері з чашкою гарячого чаю.

Ми дісталися до невеликого поляни, яку Лука облаштував для стрільби. На землі лежали декілька старих автомобільних покришок, вішалися металеві банки і навіть кілька дощок з намальованими мішенями. Він жестом запросив мене стати поруч із ним.

– Отже, – почав він, піднімаючи автомат і демонструючи його. – Спочатку повторимо, як правильно тримати зброю.

– Я це вже знаю, – буркнула я, але він лише підняв брову, ніби кажучи: "Справді?"

Лука передав мені автомат, і я, намагаючись зберігати серйозний вигляд, взяла його до рук.

– Розслаб плечі, – сказав він, підходячи ближче. Його руки легенько торкнулися моїх, виправляючи мою позицію. – І трохи нахили голову. Так. Тепер виглядаєш, як справжній стрілець.

Його голос був м’яким, і це, чомусь, змушувало мене хвилюватися. Я ковтнула повітря і намагалася зосередитися.

– Добре, тепер прицілься, – сказав він.

Я підняла автомат і, прищурившись, прицілилась у банку, яка стояла на відстані кількох десятків метрів.

– Вогонь.

Мій палець натиснув на спусковий гачок. Постріл прогримів, і банка впала. Я розпливлася в усмішці, поки Лука кивав із задоволеним виглядом.

– Молодець. Тільки наступного разу дихай рівніше.

Він відійшов убік, спостерігаючи за тим, як я стріляла далі. Мені здавалося, що кожен мій рух знаходиться під його пильним поглядом.

Через кілька хвилин, коли ми вже закінчили з першими вправами, Лука несподівано кинув:

– Хочеш ускладнити завдання?

– Ускладнити? Тобто? – запитала я, витираючи піт із чола.

– А тепер будемо рухатися, – сказав він, усміхнувшись. – Стріляти на ходу – це зовсім інша історія.

– Ти серйозно? – я зробила крок назад, але він вже вийшов на середину галявини.

– Готова? – запитав він, дивлячись на мене так, ніби чекав, що я скажу "ні".

Я стисла автомат і кивнула:

– Завжди готова.

Він засміявся:

– Ну, подивимося, Красуне.

Лука різко підняв руку, вказуючи на імпровізовану мішень, зроблену з підвішених металевих банок.

– Почнемо! – вигукнув він, і миттю рушив уперед, показуючи мені, як треба рухатися. Його кроки були легкими й плавними, наче він уже тисячу разів відточував цей маневр.

Я спробувала наслідувати його, але перший крок виявився надто незграбним – я ледь не перечепилася об власний черевик. Лука кинув швидкий погляд через плече, але нічого не сказав. Його мовчання змусило мене зосередитися.

– Плавно, не поспішаючи. Ти не мусиш бігти, Єво. Просто рухайся, але не втрачай цілі, – сказав він спокійно.

Я знову підняла автомат, прицілилася в найближчу банку і натиснула на спусковий гачок. Постріл пролунав гучніше, ніж я очікувала, і хоча куля пройшла повз мішень, я не зупинилася.

– Не відволікайся! Дихай рівніше! – крикнув Лука, рухаючись далі.

Я стиснула зуби, намагаючись придушити розчарування. Мій наступний постріл потрапив у ціль, і я відчула, як гордість пробігає хвилею по тілу. Лука навіть не зупинився, лише підняв руку в знак схвалення.

Через кілька хвилин вправ ми зупинилися. Я, знервована і трохи задихана, стояла навпроти Луки, який виглядав абсолютно спокійним, ніби ми щойно не провели цілу стрільбу на ходу.

– Не погано, – промовив він, перехиляючи автомат через плече.

– Не погано? – перепитала я, піднявши брову. – Це все, що ти скажеш?

– А чого ти чекала? Медалі? – посміхнувся він.

Я вже хотіла щось відрізати у відповідь, але раптом почула позаду себе хрускіт. Це був тихий, майже непомітний звук, але він миттєво змусив мене напружитися. Лука різко підняв руку, зупиняючи мене.

– Тихо, – прошепотів він, нахиляючись ближче до землі.

Моє серце почало шалено калатати. Я обережно зробила крок убік, намагаючись розгледіти, хто або що ховається за кущами. Лука дав знак залишатися на місці і, тримаючи автомат у руках, почав рухатися в напрямку джерела звуку.