Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Апартаменти знову оповилися тишею, яка вже стала звичною. Це була та тиша, що нависала між нами після кожного випробування, наповнена невимовленими думками й напругою. Я сиділа за столом, тримаючи в руках чашку чаю, намагаючись зосередитися на чомусь простому — на теплі, на легкому ароматі трав. Але мої думки весь час поверталися до того, що буде далі.

— Скільки ми ще так сидітимемо? — порушив тишу Ейрі. Його голос звучав рівно, без емоцій, але в ньому вчувалося роздратування.

— Думаю, поки нам не скажуть, що робити далі, — відповіла я, піднявши на нього погляд.

Ейрі стояв біля вікна, вдивляючись у білий екран зовнішнього світу. За вікнами було нічого – ні дерев, ні будівель, тільки порожнеча, ніби ми були в якійсь лабораторії, а не в реальному місці.

Раптом у кімнаті задзижчав прихований динамік, і я ледь не впустила чашку.

— Увага, учасники. Наступне випробування розпочинається за п’ять хвилин. Пройдіть до кімнати завдань.

Ейрі відвернувся від вікна, його погляд зустрівся з моїм. Він кивнув, ніби давав сигнал, що нам пора йти. Я поставила чашку, взяла себе в руки й піднялася.

***

Кімната, в яку нас привели, виглядала, як завжди, стерильно і холодно. В центрі стояв стіл із двома стільцями, на якому лежав планшет. Над столом висів екран, який вмикався разом із голосом із динаміка.

— Ваше завдання: розв’язати серію логічних задач. Кожна правильна відповідь відкриватиме доступ до наступного рівня. Але кожен рівень розкриє частину правди про вас самих. Чи готові ви дізнатися, хто ви є насправді?

Я відчула, як усередині мене щось стислося. Я подивилася на Ейрі. Його обличчя залишалося спокійним, навіть байдужим, але я помітила, як його пальці міцно стиснулися на краю стільця.

— Почнемо? — запитала я, намагаючись звучати впевнено.

— Почнемо, — відповів він коротко, сідаючи за стіл.

***

Перша задача

На екрані планшета з’явилася проста логічна задача: обчислити послідовність чисел. Це було елементарно. Ейрі впорався за кілька секунд.

На екрані над нами з’явився напис:

“Майстер аналізу. Але чи розумієш ти свої емоції?”

Я здивовано подивилася на екран. Наступний текст ударив сильніше:

💬“Учасник: Ейрі. Діагноз: алекситимія [1]. Неможливість усвідомлення та опису власних емоцій. Соціофобія: страх соціальних контактів. Відчуження, викликане нездатністю взаємодіяти із суспільством.”

Я знову подивилася на Ейрі. Він сидів, втупившись у планшет, але я бачила, як його плечі напружилися.

— Це правда? — тихо запитала я.

— Ти хочеш це обговорити зараз? — його голос був холодним, і я відчула, що доторкнулася до чогось болючого.

— Ні, — відповіла я, зітхнувши. — Просто… Зараз я розумію більше.

****

Наступні задачі

Кожне завдання ускладнювалося. Задачі вимагали дедукції, математичних розрахунків і навіть творчих рішень. Ми працювали разом: я пропонувала варіанти, він перевіряв, уточнював, доводив до кінця. Але з кожним рівнем відкривалася нова частина правди.

Коли ми завершили третє завдання, екран знову засвітився:

💬“Учасник: Айві. Конфлікт із батьками. Почуття контролю та гіперопіки з боку родини. Страх самостійності, поєднаний із бажанням свободи.”

Я відчула, як моє серце провалюється в порожнечу. Ці слова були настільки точними, що я не могла заперечувати.

— Ти цього не казала, — тихо сказав Ейрі.

— А ти б сказав про себе? — відповіла я, і моя спина мимоволі вирівнялася.

Ми дивилися одне на одного кілька секунд. Це була не сварка, але між нами з’явилося нове розуміння.

***

Остання задача

На останньому рівні перед нами постала найскладніша задача: створити алгоритм, який міг би розв'язати проблему. Ейрі працював, як машина, його пальці швидко ковзали по планшету. Я намагалася допомогти, але більше стежила за процесом, ніж дійсно сприяла.

— Готово, — сказав він, натиснувши останню кнопку.

Екран над нами знову ожив, але цього разу замість інформації про нас там з’явилися слова:

💬“Довіра – це ризик. Але ризик – це шлях до істини.”

— Що це означає? — запитала я, дивлячись на нього.

— Що ми ще не закінчили, — відповів Ейрі, встаючи зі стільця.

Я зрозуміла, що він мав рацію. Це було лише початком, і тепер ми знали більше не тільки про себе, а й одне про одного. І це знання могло нас як об’єднати, так і зруйнувати.

Алекситимія— нездатність особи називати емоції, пережиті нею або іншими людьми, тобто переводити їх у вербальний план. Основними характеристиками алекситимії є виражена дисфункція емоційного усвідомлення, соціальної прихильності та міжособистісних стосунків. Крім того, люди з алекситимією мають труднощі в розрізненні та оцінці емоцій інших людей, що, як вважається, призводить до неефективного емоційного реагування.