Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Переді мною лежав аркуш із завданням:

“Опишіть своє дитинство. Порівняйте його із досвідом вашого партнера.”

Це здавалося нескладним, навіть елементарним. Але чомусь у моїй голові все плуталося.

Дитинство? З чого почати? Чи це мають бути факти, чи щось більше? Мої думки роїлися навколо останньої розмови з батьками, їхнього контролю, їхнього бажання “кращого для мене”. Але водночас я згадувала теплі обійми матері в дитинстві, її посмішку, коли вона читала мені казки.

Мій погляд ковзнув до Ейрі. Він уже щось писав — швидко, майже механічно, наче ця вправа не викликала в нього жодних труднощів. Його обличчя залишалося незворушним, а рука рухалася з такою впевненістю, що я відчула, як мої сумніви тільки посилилися.

Я вдихнула глибше і почала писати.

***

Переді мною лежав аркуш із текстом завдання. Це було смішно. Описати дитинство? Здається, цей експеримент ставав усе дивнішим із кожним новим випробуванням.

Я взяв ручку і почав писати. Лаконічно, без зайвих прикрас:

“Моє дитинство було структурованим. Батько працював, матір займалася домом. У школі я мав високі оцінки, але друзів було мало. Батько вимагав дисципліни. Емоцій у сім’ї не обговорювали. Усі конфлікти вирішувалися мовчанням або покараннями.”

Я поставив крапку і зупинився. Чи цього було достатньо? У голові спливли інші моменти: суворість батька, його постійна критика, його заборона на будь-які прояви слабкості.

“Емоції вважалися недоліком. Їх не заохочували.”

Додав цей рядок й відклав ручку. Все. Мої факти були викладені.

Мій погляд ковзнув до Айві. Вона сиділа, втупившись в аркуш, але її рука зупинилася. Здавалося, вона бореться з власними думками.

— Що, важко? — запитав я, не приховуючи іронії.

Айві підняла на мене очі, і я побачив у них щось, чого не очікував — ні гніву, ні образи, а якесь тихе сум'яття.

— Просто хочу бути чесною, — відповіла вона, знову опустивши голову.

***

Я знову подивилася на свої слова. Вони були недосконалими, але справжніми:

“Моє дитинство було заповнене любов’ю, але й контролем. Мої батьки завжди хотіли, щоб я була “кращою”, “успішною”, “правильною”. У школі я була відмінницею, але це було більше для них, ніж для мене. Коли я сказала, що хочу писати книги, вони розлютилися. Вони вважали це безглуздою забаганкою.”

Я згадала, як довго ховала свої зошити зі списаними сторінками, боячись, що вони їх знайдуть.

“Моя матір завжди казала: “Ми робимо це заради тебе”. Але я завжди відчувала, що вони роблять це заради себе.”

Я поставила крапку й відчула, як щось піднялося в моїх грудях. Полегшення? Чи страх, що хтось побачить це?

Я передала аркуш Ейрі. Він зробив те саме.

***

Коли я прочитала те, що написав Ейрі, мені стало холодно. Його слова були сухими, безжальними. У них не було тепла, лише голі факти.

“Емоції вважалися недоліком.”

Я не могла зрозуміти, як це рости без дозволу на емоції. Для мене це здавалося чимось неприродним, майже нелюдським.

— Це все? — запитала я, не втримавшись.

Ейрі підняв на мене очі, і я побачила, як вони звузилися.

— А чого ти очікувала? Казок про щасливу родину?

— Ні, — сказала я швидко. — Просто… Я думала, що ти напишеш більше про те, як це відчувалося.

Хлопець засміявся — коротко, сухо, без радості.

— Я не пишу про те, що “відчувається”.

Слова Ейрі зачепили мене. Але водночас я розуміла, що це частина його історії, і вона не може бути іншою. Коли він почав читати мій текст, я відчула, як серце калатає сильніше. Я боялася його реакції.

— Зрозуміло, — сказав Ейрі нарешті, відклавши аркуш.

— Це все? — запитала я, повторивши його ж питання.

— Що ти хочеш почути? Що це типово? У твоїх словах немає нічого дивного. Контроль, очікування, невдоволення — це те, що більшість батьків вважають нормальним.

— Але це не нормально, — заперечила я. — Їхній контроль забрав у мене можливість бути собою.

Ейрі поглянув на мене, і на мить я подумала, що в його очах з’явилося щось схоже на розуміння.

— У кожного з нас щось забирали, — сказав він тихо. — У тебе — свободу. У мене — емоції.

Ці слова прозвучали глибше, ніж я очікувала.

***

На стіні перед нами загорівся екран:

“Ви різні, але в цьому ваша сила. Чи зможете ви знайти рівновагу?”

Я дивилася на ці слова, і вони здавалися питанням не тільки для нас, але й для мене самої.

— Думаєш, ми зможемо? — запитала я, обертаючись до нього.

— Це залежить не тільки від мене, — відповів він, і в його голосі я вперше почула щось схоже на вагання. — Я можу давати гарантії тільки там, де можу вплинути. Що залежить не тільки від мене, я не можу бути впевненим.