Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Я прокинулася від звуків машин за віном.

Сон ще тримав мене в обіймах, і я відразу не відкрила очі. Потягнулася, а потім згорнулася ще більше в ковдрі, ніби хотіла продовжити цей момент.

Свобода.

Більше не потрібно бігти в школу, писати контрольні, не потрібно слухати уроки і записувати лекції. Попереду три місяці безтурботності.

Я повно відкрила очі й втупилась у стелю.

— Канікули шикарно, — прошепотіла собі під ніс і всміхнулася.

Це слово звучало так чарівно, що я аж хотіла його ще раз повторити.

Я вилізла з ліжка, босі ноги торкнулися прохолодної підлоги. Волосся розпатлане, на обличчі ще відбиток подушки.

Нічого, сьогодні можна не поспішати.

Я ледве дійшла до дзеркала і мляво провела рукою по волоссю, розплутуючи неслухняні хвилясті пасми.

— Чудово, Роню, ти виглядаєш як місцева відьма.

Зітхнувши, я взяла гребінець і почала боротися з наслідками свого нічного сну.

Через кілька хвилин, коли моє відображення було більш-менш прийнятим, я вдягла улюблену піжаму й попрямувала на кухню.

Мама вже була там.

Вона стояла біля плити, в одній руці чашка кави, в іншій — телефон. На її обличчі був той самий зосереджений вираз, який означав, що вона читає щось серйозне.

— Доброго ранку, — промурмотіла я, сідаючи за стіл.

Мама відірвалася від телефона і глянула на мене.

— Доброго. Нарешті прокинулася?                   

— Мамо, у мене канікули. Я маю право спати стільки, скільки хочу.

Вона хмикнула, зробила ковток кави.

— Так-так, але якщо спиш до обіду, то який сенс у канікулах?

Я хотіла щось відповісти, але в цей момент мій телефон завибрував на столі.

Повідомлення.

Я взяла його, розблокувала екран.

"Доброго ранку, Анісімова! У нас ж канікули почалися. Хочеш прогулятися сьогодні? 😊"

Я застигла, читаючи повідомлення ще раз.

Денис.

Денис написав мені.

Серце зробило дивний кульбіт.

Я не відразу відповіла. Першу просто дивилася на екран, ніби намагаючись збагнути, чи це реально.

— Хм… — протягнула мама, пильно дивлячись на мене.

Я підняла очі й зустріла її погляд.

— Щось цікаве?

Я не хотіла, щоб мама відразу щось запідозрила, тож спробувала зробити байдужий вираз обличчя.

— Так, нічого особливого. Просто Денис пише.

— Денис? — її голос прозвучав занадто цікаво.

— Просто знайомий.

Мама поставила чашку і підперла підборідя рукою.

— О, це той знайомий з яким ви на останньому дзвонику переморгувались? І що ж цей знайомий хоче?

Я зітхнула.

— Запрошує на прогулянку.

Я сказала це так, ніби це дрібниця. Але я відчувала, як гарячіє шия.

Мама всміхнулася, ніби прочитала всі мої думки.

— І ти підеш?

Я кивнула, знову глянувши на екран телефону.

Що написати?

«Так, давай!»
«Окей, зустрінемось!»
"Я не проти!"

Все звучало по-дурному.

Я стерла набране й просто відповіла:

"Доброго ранку! Давай, о котрій?"

Майже відразу прийшла відповідь:

"О 12:00 в кав'ярні на розі. Чекаю!"

Я на автоматі заблокувала телефон і ще кілька секунд просто сиділа, інформуючи.

— Ну, розповідай, що у тебе з цим Денисиком? — мама не зупинилась.

— Мамо!

— Що? Я просто питаю.

— Просто знайомий з паралелі.

— Ага, знайомий, який тобі пише про дев'ятий ранку й кличе на прогулянку. А ще той із-за якого ви з Дариною погризлися.

Я закотила очі й швидко доїла сніданок.

— Я піду збиратися.

Мама кивнула, але очі її все ще сміялися.

Я піднялася до кімнати й відкрила шафу.

Тут і почалася справжня проблема.

Що одягти?!

Я перебирала сукні, сорочки, спідниці, джинси.

Ніщо не підходило!

Якщо виберу щось занадто гарне — виглядатиму так, ніби спеціально для нього вбиралася.

Якщо надто просто — що, як він подумає, що я не старалась?

Я зітхнула, втупившись у свій гардероб.

Це просто прогулянка, Вероніко. Просто прогулянка.

Але серце все одно трохи шаленіло.

Врешті-решт я зупинилася на легкій сукні з квітковим принтом. Вона була саме такою, як треба — не занадто ошатною, але й не надто буденною. Тканина м’яко спадала по фігурі, не обтягуючи, але й не виглядаючи надто вільною. Короткі рукави відкривали руки, а тонкий поясок підкреслював талію.

Я подивилася на себе у дзеркало.

— Ну що, схожа на дівчину, яка не надто старалась, але все ж трошки старалась? — пробурмотіла я, трохи нахиливши голову.

Відповіді, звісно, не було.

Зітхнувши, я пройшлася по кімнаті, відчуваючи, як легка тканина лоскоче ноги. Начебто нормально. Начебто комфортно. Але щось було не так.

Я сіла перед дзеркалом і задумливо покусала губу. Може, хоч трохи макіяжу? Зовсім небагато. Щоб не виглядати так, ніби я нафарбувалася спеціально для нього, але водночас, щоб було видно, що я виглядаю добре.

Дістала тональний крем, трохи припудрила обличчя, торкнулася вій тушшю. Капельку рум’ян, щоб виглядати свіжо, і трохи блиску на губи.

— Все, стоп, досить, — сказала я сама собі, відсуваючи косметику вбік.

Відсунувшись на відстань витягнутої руки, я ще раз уважно розглянула своє відображення.