Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Здавалося, все ідеально, але всередині все одно щось тремтіло.

— Дурниці якісь, — пробурмотіла я, склавши руки на грудях.

В цей момент двері прочинилися, і всередину заглянула мама.

— Ти ще не…

Вона не договорила, зупинившись на порозі, і почала уважно мене розглядати. Я напружилася.

Вона підійшла ближче, склала руки на грудях і примружила очі, ніби критично оцінювала кожну деталь мого образу.

— Ну? — я зітхнула, нервово поправляючи пасмо волосся.

— Хм… — вона обійшла мене по колу, ніби була суддею на конкурсі краси.

Я закотила очі.

— Мам, ну що? Скажи вже щось.

Вона зупинилася переді мною і всміхнулася.

— Ти виглядаєш чудово.

Мені стало трохи легше. Але водночас я відчула, як тепло розливається десь всередині.

— Справді? — я підняла на неї погляд.

— Справді. — Вона легенько торкнулася мого волосся, поправляючи його на плечах. — Денис буде вражений.

Я скривилася.

— Це не для нього.

— Ага, звісно, — вона підморгнула і пішла до дверей.

Я відчула, як вуха починають палахкотіти.

— Мамо!

— Що? Я нічого не казала. — Вона підняла руки вгору, але було видно, що їй весело.

Я закрила обличчя руками.

— Боже, чому мами такі?

— Бо мами знають усе, — почула я її голос уже з коридору. — Ну що, ти готова?

Я глянула на годинник.

— Так… майже.

Мама чекала мене біля дверей, коли я нарешті взулася і взяла сумочку.

Я відчинила двері і на секунду завмерла.

Сонце вже високо стояло в небі, повітря було наповнене теплом і ароматом квітів. Десь неподалік співали пташки, а легкий вітерець торкнувся мого обличчя, граючись пасмами волосся.

— Ну, йдемо? — мама підштовхнула мене вперед.

— Йдемо, — я кивнула, і ми рушили.

Дорога до кав’ярні була не надто довгою, але мама вирішила йти зі мною. Вона не казала цього прямо, але я розуміла — вона хотіла пересвідчитися, що зі мною все добре.

— Ти нервуєш? — вона глянула на мене збоку.

— Ні, — сказала я швидко.

Вона підняла брову.

— Ну… може, трохи, — визнала я.

— Це нормально.

— Це просто прогулянка, — нагадала я їй і собі одночасно.

— Ага, звісно, — мама знову підморгнула.

Я встигла вже пожаліти, що дозволила їй йти зі мною.

Нарешті ми дійшли до кав’ярні. Через великі вікна я побачила Дениса — він уже сидів за столиком біля вікна і дивився в телефон.

— Ну що, я пішла? — мама глянула на мене.

— Так, так, дякую, що провела, — я кивнула, намагаючись не дивитися їй в очі, бо точно там було би щось на кшталт "Ой, моя дівчинка дорослішає".

— Добре, тоді до вечора. Розкажеш, як усе пройшло.

Я зітхнула.

— Мам…

— Все, все, йду, — вона підняла руки і пішла.

Я глибоко вдихнула, ще раз провела рукою по сукні, ніби перевіряючи, чи все гаразд, і відчинила двері кав’ярні.

Коли я зайшла, Денис підняв голову.

І в той момент, коли він подивився на мене, я помітила, як його погляд на мить затримався.

Мені здалося, чи він справді трохи розгубився?

Він швидко прийшов до тями, усміхнувся і піднявся з місця.

— Привіт, — сказав він, трохи нахиливши голову, ніби придивляючись.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись не дивитися на його руки, які не бало засунув у кишені.

Це був просто день, просто прогулянка, просто кава.

Але чомусь все це відчувалося зовсім не "просто".

Денис стояв біля столика, світла сорочка трохи небагато випущена з-під ременя, волосся скуйовджене так, ніби він тільки-но провів рукою по ньому. Від цього виглядав ще більш розслабленим, невимушеним. Його губи розтягнулися в усмішці, коли він побачив мене.

— Як на рахунок прогулянки? — запропонував він.

Я кивнула, і ми вийшли з кав'ярні.

Сонце приємно гріло, вітер грайливо чіплявся до моєї сукні, змушуючи її м'яко розвіватися навколо ніг. Ми йшли вулицею, рухаючись у бік парку. Спочатку розмова була трохи стриманою, але з кожним новим питанням ставала більш легкою, невимушеною.

— То як воно — бути найрозумнішою у класі? — запитав він, косо поглянувши на мене.

Я пирхнула.

— Це ти ще Дарину не бачив. Вона номер один.

— А ти?

— Номер два, — я гмикнула.

— Два — теж хороший результат.

Я глянула на нього, прищурившись.

— Ти так кажеш, бо сам ніколи не був номером два, завжди перший?

Він розсміявся.

— Можливо, — визнав. — Але це не означає, що я не можу тебе підтримати.

Я закотила очі, але в середині щось приємно завібрувало.

— А ще ти займаєшся волейболом? — змінив він тему.

— Ага.

— І як успіхи?

— Ну, скажемо так… у мене вдома є медаль.

Він підняв брови.

— Справді?

— Так. Ти ж бачив як мене нагороджували грамотою.

— Так. Але про медаль я не знав, вражає.

— Дякую, — я усміхнулася, трохи опустивши погляд.

Мені подобалося, як він говорить. У його голосі було щось… тепле, заспокійливе.

— То ти спортсменка, розумниця, та ще й красуня. Це взагалі чесно?

Красуня? Ооо…ще це було?

Я скосила на нього погляд.

— Це ти зараз мене підлізуєшся?

Він удавано задумався.

— Ну, можливо. Це працює?

Я розсміялася.

— Побачимо.

Він теж засміявся і, коли він це зробив, ненароком торкнувся мого ліктя. Його дотик був швидким, легким, але я його відчула — тепло, що розлилося по шкірі, наче короткий імпульс.

Ми пройшли ще кілька вулиць, поки не натрапили на невелику затишну кав'ярню. Денис зупинився.

— Давай зайдемо, — запропонував він.

— На каву?

— На морозиво.

Я трохи здивувалася, але погодилась.

Всередині було прохолодно, повітря наповнене ароматом кави, ванілі та шоколаду. Я озирнулася, поки Денис щось замовляв на касі.