Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Дівчина, що сиділа поруч зі мною, якось дивно подивилася на мене і сказала:

— Щось мені не дуже подобається твоя посмішка.

— Я просто зрозуміла, що рада смерті, швидше з батьками побачуся на тому світі.

Більше вона нічого мені не говорила. На наш подив, ми приземлилися досить добре. Вийшли з корабля на планету. Пілот ще сподівався полагодити корабель. Щоправда, варто було нам трохи відійти, щоб озирнутися, корабель загорівся.

— Біжіть, він зараз вибухне.

Він і вибухнув. Дивно, але навіть нікого не зачепило осколком.

— От скотина, — вилаявся пілот, — а я його ще хотів полагодити.

Я оглянула нашу компанію. Пілот ліз за сорок, нагадує кримінальника. Шестеро молодих хлопців, дві жінки років 30-35. Ще семеро чоловіків у середньому від 35 до 45 або 50. Щось мені це не дуже подобається. Спочатку група трималася разом і пілот, який назвався Анрі, намагався командувати. Ми швидко знайшли притулок, порожню будову. Ще дивувалися, які товсті стіни і двері, а вікон всього чотири по одному на кожній стіні і дуже маленькі з товстим склом, завтовшки в стіну. Був вихід на дах, я одразу піднялася сходами і присвиснула.

— Ми влипли.

— Що там, мала? — відгукнувся Пауло (брат Генрі).

— Кругом кам'яна пустеля, якісь скелі і те, що мені не подобається найбільше, — це нори в землі.

До мене на дах вийшли всі інші і теж озирнулися.

— До речі, жрачки немає, я перевірив, — сказав пухкенький Рамон.

— Як би ми самі не стали чиєюсь їжею, — промовив Анрі. — Потрібно знайти їжу, інакше ми тут з голоду здохнемо. І ввімкнути аварійний маяк.

Усі почали йти з даху, я вирішила ще затриматися. Почула, як увімкнули аварійний маяк, він почав неголосно пищати.

Розподілилися на 4 групи і розійшлися за чотирма напрямками шукати те, що можна їсти. До вечора повернулися хто з чим. Хтось приніс горіхи, яйця, хтось дивні плоди.

Пауло знову дістав звідкись кілька пляшок алкоголю і з хлопцями став випивати, до них приєдналися майже всі. Крім пілота і нас із дівчатами.

— Пішли на дах, — запропонувала я їм.

— Ідіть, — сказав нам Анрі, — вам тут небезпечно залишатися.

Я першою залізла сходами на дах. А потім внизу почувся якийсь шум і лайка. Хлопці почали битися, Анрі спробував їх розборонити. Марину і Таню до сходів не пустили і люк на дах закрили.

— Попалися лялечки, — сказав хтось із чоловіків.

— Не смійте їх чіпати, — заступився пілот.

Я знову почула бійку, здається, ще хтось заступився. А потім на вулиці почалося страшне виття. У кам'яній пустелі з нір стали вилазити дивні істоти, я навіть не знала, з чим їх порівняти. Відразу здалося, що вони сліпі. Але вони стали принюхуватися і йти в бік нашого будинку. Я постукала в люк

— Гей, заспокойтеся там і вигляньте у вікно.

Шум бійки швидко затих, а потім знову почалася якась метушня. Хтось сказав, що ці хижі тварюки — це урси і вони відчувають нас. Внизу відчинилися двері, на вулицю виштовхнули Анрі та ще трьох літніх чоловіків.

— Анрі, — тихо покликала я. — Залазьте до мене.

— Ізо, це марно, вони чують наш страх. Краще сиди там тихо, може тебе й не помітять.

Я пішла від краю даху і зачаїлася. Страху не було, усередині все стислося від неможливості змінити ситуацію. Були чутні крики жаху і болю тих, хто залишився зовні. У будинку була тиша. Потім урси почали пішли. Усередині будинку почулися голоси. Незважаючи на те, що сталося, все відновилося. Таня з Мариною просили, щоб їх не чіпали.

Урси знову повернулися до будинку і стали шкребти стіни своїми потужними лапами. Мені здавалося, що вони можуть забратися і на дах, але нагору в мій бік вони навіть не дивилися. Тут у мене вже включилася цікавість, що ж буде далі.

Лише далі був сміх чоловіків у будинку та жалібні крики двох дівчат. Я не змогла сидіти більше на даху і зістрибнула з нього, з протилежного боку від входу. Поруч із місцем, де я приземлилася, з'явилася урса, я завмерла. Вона пройшла поруч і стала шкребти стіну будинку. Постаралася дуже тихо піти, на мене більше ніхто з них не звернув увагу.

Найгидкіше, скільки б я не йшла від дому, мені все одно було чути крики Тані та Марини. Тільки ближче до ранку їхні голоси затихли. Але як я зрозуміла, тільки тому, що чоловіки вийшли з дому. Вони пішли шукати їжу. Я сховалася в одній із нір, на моє щастя вона виявилася порожньою. Хлопці пройшли зовсім поруч. Коли вони пішли, виглянула, переконалася, що вони вже далеко. Знайшла пташине гніздо, взяла одне яйце і пішла.

— Цікаво, якого розміру тут пташки, якщо яйця важать не менше кілограма.

Увечері, коли урси знову повилазили з нір, я почула не тільки їхнє виття, а й крики дівчат. Мені було важко їх чути, але й зробити я нічого не могла, і пішла геть. Залізла на одну зі скель, знайшла на ній виступ приблизно метрового розміру завширшки і два метри завдовжки. Вирішила зупинитися на ніч тут. Вдалося навіть подрімати.

— Гей, мала, ти ще жива? — почула я запитання знизу.