Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Це було прикордонне село. Без назви. Колись тут був магазин, школа, клуб. Тепер — кілька хат із вибитими вікнами, кілька людей, які навчилися мовчати замість жити. І вулиця, що вела в нікуди.

Артем ішов не тінню. Він ішов видимий. Але його не бачили — поки не дивились прямо. І навіть тоді щось у голові людей казало: «не дивись довго».

На лавці сиділа жінка. Виглядала втомлено, але гідно. На руках — хлопчик. Років вісім. Нічого незвичного. Очі великі, темні. Без сліз. Іграшка в руках. Машинка.

Артем зупинився. Не через них. А тому, що тиша тут була іншою. Не глухою. А мов очікування. Як кімната, в якій хтось мав щось сказати.

Хлопчик подивився на нього. Довго. Без страху. Без цікавості. Просто — дивився.

Артем сів на лавку навпроти. Не поруч. Але достатньо близько, щоб бути — присутнім. Хлопчик не відвернувся. І тоді Артем — просто доторкнувся. Пальцями до плеча. Легко. Якби хтось побачив — не звернув би уваги. Але сталося те, чого не бачать очі.

Хлопчик побачив. Не видіння. Не кошмар. Пам’ять. Чужу. Істинну. Як вона є. Він побачив, як той, кого він називав «дядьком», душив жінку в погребі. Як мати плакала. Як сам хлопчик ховався — і мовчав. Бо так навчили. Бо інакше — біда.

І він відчув усе. Страх. Біль. Ганьбу. Ніби це було з ним. Але це не було його. Це було правдою. І цього було досить.

Хлопчик не закричав. Не заплакав. Він просто глянув на матір і сказав:

— Він був добрий. Але він зробив зле.

Вона злякалась. Не Артема. Не сина. Слова. Бо вони не звучали, як вигадка. Вони звучали — як те, що знали. Але не казали.

Вона встала. Повела хлопчика. Швидко. Не в паніці. А як від полум’я, яке не горить, але пече.

Артем залишився. Він не рухався. Але світ — уже так. Він зробив перший дотик. І більше не треба було говорити.

Правда почала працювати. І це було тільки початком.