Читати книгу - "Вигнання з раю"

Власне, автор і не хотів зачіпати цієї теми, але його мимоволі наштовхнули на неї, бо згодом приїздив він до Світлоярська з одною дуже шановною делегацією, такою шановною, що для належних пояснень їй не досить виявилося ні голови Зіньки Федорівни, ні дядька Зновобрать, а приїхали з-за меж колгоспу товариші Вивершений і Багатогаласу. Ну, а що в світлоярському колгоспі, як у Ноєвому ковчезі, було все: і жито, й пшениця, й кукурудза, і соняшник, і худоба, й свині, й вівці, й коні, і кури, гуси, індики, кролі, навіть ондатри, — то розповідати було про що. Вивершений розповідав делегації, скільки колгосп дає сього та того, а Багатогаласу загинав пальці і підтакував:

— Так, так.

Тоді підказував:

— Про миргородських поросят не забудь.

— Ага, маємо поросят миргородської породи, — казав Вивершений. — Чорно-рябої. Дуже й дуже.

— Про яйце теж не забудь, — підказував Багатогаласу.

— А також стільки-то мільйонів яйця, — похопився Вивершений.

Але делегація чи вже все знала, чи то якась дивна видалася. Ні про миргородських поросят, ні про яйце додаткових запитань не задавала, а стала допитуватися:

— А запорожці?

— З запорожцями змагаємося, — пояснив Багатогаласу.

— Та ні, ми про історичних. Про козаків.

— Козаків у нас не чуть, — сказав Вивершений. — Чого не чуть, того не чуть. На спеціалізацію переходить думаємо, а про козаків не можу вам сказати авторитетно. Може, товариш Багатогаласу пояснить.

Але й той відмовився будь-що додати до вже сказаного.

Все ж таки в автора цієї розповіді, мабуть, якась хвороблива пристрасть до історії. Через отого свого предка Сакребльо. От повезло чоловікові — мав такого предка. А коли не мав, коли не пам’ятаєш, коли ніхто не знає, коли не було нічого? Зате потреби щоденні є, а людина живе потребами. Хто там сказав, що кожна епоха повинна мати свою Трою, і свій потоп, і своїх гладіаторів, і свою Жанну д’Арк? Було — й нема. Архіви не збереглися, бо де тримати? Українська хата під соломою, спалахує легко, горить дощенту, — як тут вбережеш оті архіви? А до того й ховати ніде. Бо що таке хата? Сіни? Там тісно й темно, мишва з горища так і котиться, поточить архів на потерть. В самій хаті тільки й місця, що під припічком, де нічого горючого не можна тримати з протипожежних міркувань, та ще за божницею, яка правила і за архіви, і за бібліотеки, і за весь інтелектуальний, сказати б, набуток. Але чи ж багато там вміститься? Та ще атеїзм — які вже тут ікони й божниці?

Тому й носили все в умі і мали споконвіку міцну пам’ять — всіх друзів пам'ятали, але не забували й ворогів.

Згодом автор переконався, що в Світлоярську історію пустили в обіг і навіть у щоденний побут, і хто хотів про неї тут довідатися, то мав починати своє вивчення не з офіційних кабінетів і не з розпитувань дядька Обеліска, який належав до рекордсменів прямолінійного мислення, а із спокійного й неквапливого знайомства з усім світлоярським, до речі кажучи, вельми складним світом.

Був тут Самійло Кішка, який обдирав котів і здавав шкурки як пушнину. Дем’ян Многогрішний ходив до чужих молодиць, поки йому нам’яли боки. Іван Брюховецький мав таке черево, як ночви завширшки. Братів Щусів прозвано Плантагенетами, але виводили це наймення не від англійської королівської династії, яка дала Річарда Левине Серце та Іоанна Безземельного, а від звичайнісінького нашого «подорожника», бо слово «плантагенет» означає не що інше, як «подорожник». Щусі ж випросили якось у фельдшериці бутель настойки подорожника і, замість лікуватися нею, випили всі три літри за одну ніч, бо виявилося, що настойка на спирту, концентрацію мала підходящу, та ще й лікувальна — хто б тут утримався від спокуси!

Людина в степу — це особлива категорія, може, ще й не вивчена як слід. Сонце сходить у степу і заходить у степу, а ти зостаєшся. Може, був тут завжди і вічно? І вже й не треба тобі шукати, за що б зачепитися пам’яттю, щоб довести світові свою тривалість. Ну, на Одещині був, кажуть, якийсь Овідій. У Києві — князь Володимир і Щорс, у Каневі — Шевченко, там проходив Будьонний, там Котовський, там батько Боженко, там дід Ковпак. А тут? Сонце, вітри і ми… Земля дарує чудеса, жде від тебе праці й подиву і вчить високої гідності, яка пробивається в тобі могуттям думки і вмінням поглянути на світ примруженим оком.

У Світлоярську враження склалося таке, що не вмів там сміятися тільки Самусь. Так ніби йому вже при народженні зробили спеціальний укол проти сміху й дотепності, а коли він згодом про це довідався, то не обурився, а сказав спокійно і навіть не без деякого вдоволення: «Все правильно». Та коли чоловік не вміє сміятися, це ще не означає, що йому чужі пристрасті, хвилювання, пал сердечний, який помагає йому виборювати своє, відстоювати, захищати, боротися й перемагать, щоб жити.

8

Від того, що ми облишили Самусів і Щусів для вияснення деяких історичних моментів, пристрасті їхні не вгамувалися і суперництво, яке з несподіваною силою спалахнуло довкола макета, не припинилося. Навпаки. Боротьба розгорілася з неймовірною силою. Самусі й Щусі від словесних суперечок перейшли до дій, себто кожен рід вхопився за свій край макета й щосили тягнув до себе, так ніби від цього могло змінитися планування нового села і хтось таким чином міг домогтися для себе привілею поставити свою хату там, де йому захочеться, коло саду чи там коло фітонцидів, коло водокачки а чи коло магазину, коло садиби голови колгоспу а чи коло контори. Самусі тягли собі, Щусі — собі. Червоні обличчя, роззявлені роти, вирячені очі — суцільні пережитки проклятого капіталізму. Столичний архітектор аж позадкував, як од віспи, щоб не заразитися родимими плямами. Дядько Зновобрать мужньо кинувся поміж конфронтуючих і спробував вплинути на свідомість:

— Товариші Самусі! Товариші Щусі! Соромтеся! З вас же всі люди сміються! Все прогресивне людство!

Макет упав на підлогу. На макет попадали Самусі й Щусі. Кублилися вже там. Зновобрать, влучивши момент, махнув рукою архітекторові, той вправно висмикнув з-під купи тіл свій макет, вони мерщій занесли його до кабінету секретаря сільради, замкнули двері, тільки тоді Щусі й Самусі схаменулися, довго відсапувалися, прокліпувалися, після чого старий Самусь спитав старшого Щуся:.

— Куме, а де ж воно ота штука?

— А я б тебе спитав,