Читати книгу - "Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал"

5

Тож усе, куди не поглянь у цьому світі, все водночас іде вперед і водночас повертається назад, наче ковальські міхи, наче за вказівкою зелених і червоних кнопок на моєму пресі все переходить у свою протилежність, і тільки так у світі нічого не спотикається, і я вже тридцять п’ять років пакую старий папір, а для такої роботи в пригоді стане не тільки університетська освіта чи класична гімназія, а й богословська семінарія. Наприклад, спіраль і коло в моїй роботі відповідають одне одному, progressus ad futurum об’єднується з regressus ad originem, і я все це на собі відчуваю, і, через те що освічений мимохіть, я нещасливо щасливий і недавно почав мріяти, як progressus ad originem об’єднається з regressus ad futurum. Так я розважаюся, поки інші громадяни за вечерею читають «Вечірню Прагу». Вчора ми поховали мого дядька, того барда, який вказав мені шлях, коли у садку в Хабрах поставив собі станційну будку, між дерев проклав колії, разом з друзями відремонтував локомотивчик марки «Оренштайн і Коппель», і щосуботи та щонеділі вони їздили з трьома вагонетками, вдень возили дітей, а ввечері їздили самі, кухлями п’ючи пиво. Вчора ми поховали дядька, його в своїй будці вдарив інсульт, було літо, друзі роз’їхалися в ліс чи до води, ніхто не приходив у ці спекотні липневі дні, й дядько п’ятнадцять днів лежав мертвий на підлозі будки, поки машиніст не знайшов його, вкритого мухами й червами, й тіло його розтеклося підлогою, мов камамбер.

Працівники похоронної служби взяли з дядька тільки те, що трималося в одязі, а потім прибігли по мене, і я, звиклий до такого в своєму підвалі, мусив лопатою і стамескою зішкрябувати з лінолеуму припечені до підлоги рештки, мені дали пляшку рому, і я тихо й уважно зішкрябував те тілесне, що лишилося від дядька; найважче було відшкребти від лінолеуму його руде волосся, яке пов’їдалося туди, мов їжак, машиною збитий на трасі, довелося взяти долото, а коли я закінчив, то висипав рештки під одяг дядька, що лежав у труні, на голову йому прилаштував залізничного картуза, який висів у будці, і приніс Іммануїла Канта, і вклав йому до рук розгорнутий текст, який завжди мене розчулював… Дві речі наповнюють мою душу дедалі більшим захватом… зоряне небо наді мною й моральний закон у мені… Але потім я передумав і перегорнув на інші, ще кращі речення… молодого Канта… коли мерехтіння літньої ночі наповнене мерехтінням зір, і на небі повня, мене повільно затягує в надзвичайну чулість, сповнену дружби й погорди до світу і вічності… А коли я відчинив скриньку, так, ось вона, колекція, яку часто показував мені дядько, але я на такому не знався, набір різнокольорових бляшанок, повні коробки, бо дядько на службі клав для забави на колії шматки міді, латуні, цинку, заліза чи інших кольорових металів, а після того, як проїжджав поїзд, піднімав ці розчавлені шматки, які набували дивних форм, щовечора складав їх у цикли, і кожна така бляшанка мала назву на основі асоціації, яку викликала, ці коробки і скриньки були схожі на скрині з азійськими метеликами, на порожні цукерниці, повні прим’ятих обгорток від шоколадних цукерок. Одну за одною я висипав ці коробки до дядька у труну, яку потім уже закрили віком, і дядько лежав там, засипаний відзнаками, орденами й медалями, ніби високий чин, такий урочистий у труні, бо я прикрасив його у труні так, ніби робив і пресував прекрасний пакунок. Потім повернувся у свій підвал, сходами довелося спускатися на чотирьох, ніби драбиною з горища, я тихо допивав пляшку рому, запиваючи пивом, і долотом віддирав зліплений і зітлілий від вологи папір, схожий на сир ементаль, у чиїх дірках завелися миші, я пив пиво і дер, ніби азбест, зліплений старий папір, і вилами складав у корито цю гидоту, розриваючи мишачі доріжки, руйнуючи їхнє містечко, вантажив їх цілими гніздами, щоб за два дні, поки зачинений наш пункт прийому, встигнути ліквідувати все у підвалі через інвентаризацію. Я зовсім не чекав, коли щодня поливав вечорами ту купу старого паперу, що там унизу все посклеювалося, майже зрослися квіти і книги, й під тиском спресований сміттєпапір, унизу, під горою паперу, спресованого сильніше, ніж кожен мій пакунок, спресований моїм гідравлічним пресом. Чесно, для цієї роботи треба теолога, біля підніжжя, основи купи, куди я жодного разу за пів року від останньої інвентаризації не дістався, старий папір тлів, наче старе коріння в болоті, й видавав солодкавий запах домашнього сиру в горщику, про який на пів року забули, той промоклий і тиском згори спресований папір втратив колір, був сіруватий і трохи бежевий, а ще глевкий, як старий хліб. Я працював до самої ночі, а освіжався, коли виходив до світлового колодязя і з дна дивився вгору на шмат зоряного неба на висоті п’яти поверхів, наче молодий Кант, потім навкарачки з порожнім джбаном вигойдувався до заднього входу й хилитався по пиво, щоби потім знову навкарачки сповзти сходами, ніби спускаючись драбиною у підвал, і у світлі лампочки розгорнути на столі «Теорію неба», пакунки стояли біля ліфта на чатах, сьогодні я почав сотню мокрих і просяклих водою великих репродукцій «Соняшників» Вінсента ван Ґоґа, тому стінки кожного пакунка світилися золотими й оранжевими соняхами на синьому тлі, запах спресованих мишей, їхніх гнізд і старого згнилого паперу поволі розсіювався, стінка преса рухалася туди-сюди, коли я натискав на зелену й червону кнопку, в паузах я пив пиво, читаючи «Теорію неба» Іммануїла Канта про те, як у тиші, загальній тиші ночі й спокої чуттів безсмертний дух говорить незнаною мовою про поняття, які, звісно, можна зрозуміти, але описати годі… Ці речення мене так шокували, що я підбігав до колодязя й дивився вгору на кавалок зоряного неба, а потім знову вилами кидав у корито гидотний папір із мишачими родинами, загорнутими в таку вату, в бавовну, але той, хто пакує старий папір, не гуманний, як і небеса, власне, роботу, яку робив я, хтось таки мав робити, ця робота — побиття немовлят, як його намалював Пітер Брейґель, у цю репродукцію я минулого тижня загортав усі пакунки, але зараз мені світили диски й мішені золотих і жовтих кольорів, «Соняшники» ван Ґоґа, які тільки додавали трагічності. Тож я працював