і здóбив мишачі могилки, а ще відбігав і читав «Теорію неба», кожне речення клав на язик, ніби льодяник, тож за роботою мене наповнювали безмірна велич, нескінченна множинність і краса, яка лилася на мене з усіх сторін, зоряне небо дірки колодязя наді мною, війна і бої двох щурячих кланів у всіх столичних каналах і клоаках піді мною, двадцять пакунків, вирівняних, ніби потяг на двадцять вагонів, у напрямку ліфта, і всі повернуті до мене боки пакунків світилися лампами соняхів, повне корито преса під дією сили горизонтального гвинта розмелювало тихих мишок, які навіть не писнули, так само буває, коли мишку впіймає і грається з нею жорстокий кіт, тож милосердна природа винайшла жах, від якого перегорають запобіжники, і жах, сильніший від болю, охоплює того, до кого прийде в час правди. Все це мене захопило, раптом освятило, і я став кращим у власних очах, бо мав відвагу не збожеволіти з того всього, що бачив у цій своїй занадто гучній самотності, тілом і духом пережив і прожив, крізь мене проходило дивовижне пізнання, яке мене через цю працю кидало в нескінченне поле всесилля. Наді мною світила лампочка, червона й зелена кнопки рухали чоло пресу туди й назад, нарешті я дістався дна підвалу й лопатою, як копачі, коли викидають із ями глину, доводилося допомагати собі коліном, щоб держак лопати впорався з тим папером, який уже перетворився на якийсь слиз, на опоку. Ось я вже викинув останню лопату мокрого й в’язкого матеріалу, ніби асенізатор, який чистить дно покинутої клоаки у підземеллі празьких стічних вод. В останній пакунок я вклав розгорнуту «Теорію неба», а коли перев’язав той пакунок дротами, й червона кнопка послабила тиск, викотив на візок цей пакунок і відвіз його до решти двадцяти одного, сів на сходи, й руки мої звисали до землі аж на холодну бетонну підлогу. Двадцять одні «Соняшники» світилися в затишній темряві підвалу, і кілька мишок, що трусилися від холоду, бо вже ніде не було паперу, одна з тих мишок прийшла просто до мене й напала на мене, малюсінька мишка скакала довкола мене на задніх лапках і хотіла мене вкусити чи навіть повалити, а може, лише поранити, скакала всім своїм мишачим тільцем і кусала мене в мокру підошву, я завжди ніжно її відсував, але мишка знову і знову нападала на мою підошву, аж поки врешті, задихана, забилася в куток і дивилася на мене, дивилася мені в очі, а я затрусився, бо знав, що в тих мишачих очах зараз є щось більше, ніж зоряне небо наді мною, ніж моральний закон у мені. Наче грім серед ясного неба, постав переді мною Артур Шопенгауер і сказав, що найвищий закон — це любов, а любов — це співчуття, я зрозумів, чому Артур так ненавидів самовпевненого Геґеля, але радів, бо ані Геґель, ані Шопенгауер не були воєводами ворожих військ, бо ці двоє вели б саме таку війну, яку ведуть два щурячі клани у всіх каналах і клоаках празького підземелля. Сьогодні вночі я був такий збідований, лежав поперек ліжка під балдахіном, над яким балки тримали дві тонни книг, дивився крізь напівморок зі слабкоосвітленої вулиці й у щілинки між балками бачив корінці книжок, і коли було тихо, раптом почув гризіння мишачих зубів, я чув, як вони працюють на небесах мого ліжка, а з кількох книг лунав жаский звук, ніби там цокала секундна стрілка, а де є мишки, там десь наді мною буде й мишаче гніздо, а де гнізда, там за кілька місяців виникне мишачий хутір, а за пів року мишаче село, яке в геометричній прогресії за рік виросте в містечко, здатне гризти балки й перегородки так ретельно, що одного разу, і то дуже скоро, досить буде голосу, необережного руху рукою, щоб на мене злетіло тих двадцять центнерів книг, отак миші відплатять мені за всі пакунки, до яких я їх колись спресував. Так лежав я у напівсні, зовсім знеможений гризінням книжок десь наді мною, і як завжди в цій непевній дрімоті з’явилася мені в образі Чумацького Шляху маленька циганка, любов моєї молодості, циганка тиха і проста, та, що чекаючи мене перед шинком, однією ногою виступала й поверталася так, як стоять балерини в першій позиції, прекрасна красуня моєї молодості, про яку я вже давно забув. Усе її тіло було вкрите потом, пахким мускусним жиром
і помадою, коли б я її не гладив, на пальцях лишалася свіжа олія, вона пахла оленячим лоєм, ходила в одному й тому ж готовому платті, вимазаному в підливках і супах, на спині цього плаття було повно плям від вапна і зітлілого дерева, бо вона носила мені з різних розвалених будинків трухляві балки і дошки, пригадую, як уперше зустрів цю циганку, наприкінці війни, коли повертався з шинку, вона підійшла до мене і далі йшла поруч, я говорив із нею через плече, вона постійно трималася за спиною й ніколи не йшла першою, навіть не обганяла мене, дріботіла за мною в нечутних черевиках, так, я вийшов від Горких і на перехресті кажу, ну, бувай, мені вже треба йти, але вона сказала, що нам по дорозі, тож я пішов на Людмилину вулицю, а тоді зрештою кажу, ну, бувай, мені треба йти додому, а вона каже, що їй по дорозі, тож я спеціально пішов аж на Жертви й уже подав їй руку, бо мені треба вниз по вулиці, а вона каже, що їй по дорозі, тож ми йшли далі, й уже внизу, На гаті Вічності[11], я сказав, що вже на своїй вулиці й прощаюся з нею, а вона сказала, що їй по дорозі, тож я дійшов під гасову лампу біля нашого дому й кажу, мовляв, бувай, я вже в себе під хатою, а вона каже, що теж тут живе, і я відчинив, і пропустив її вперед, але вона хотіла, щоб першим у темний коридор увійшов я, тож я увійшов, тут жило ще троє орендарів, тож я вийшов сходами у двір, і підійшов до своїх дверей, і, відмикаючи, обернувся, й сказав: бувай, я вже вдома, а вона сказала мені, що теж уже вдома, і увійшла до мене, і спала зі мною в одному ліжку, а коли я прокинувся, її самої вже не було, тільки тепло лишилося біля бильця. Я навмисне вертався додому аж уночі, але щойно
