Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Музика знову заграла, але Алекс навіть не спробував приєднатися.

— Я не можу цього більше терпіти, — пробурмотів він, розвертаючись і прямувавши до виходу.

— Куди ти зібрався?! — розлючений Коваленко кинув блокнот на підлогу.

— Повторювати звуки мертвої кішки, поки ви на мене кричите? Ні, дякую.

Хлопці переглянулись, але ніхто не зупинив його.

Алекс вийшов у коридор, різко видихнув і обперся об стіну.

— Чудово. Просто чудово. Як тепер все поєднати?

Його телефон завібрував. Напевно знову батько. Якщо йому подзвонив декан - вдома також будуть нерви.

Номер невідомий.

Він глянув на екран, натиснув "відхилити" і знову подумав про неї.

Ту саму дівчину, яка дивилася на нього не як на “зірку”, “спадкоємця”, а як на людину.

Злату.

Алекс ще раз провів рукою по волоссю, намагаючись позбутися гніву. Репетиційна зала залишилася позаду, але відчуття, ніби він тонув у власному житті, тільки посилилося.

— Чорт… — пробурмотів він, штовхнувши двері та вийшовши надвір.

На вулиці було свіжо, вечірнє повітря прохолодно торкалося шкіри. Вогні міста мерехтіли, рекламні щити змінювали один одного, а люди поспішали у своїх справах, не помічаючи юнака, який стояв і дивився вдалечінь.

Його телефон знову завібрував.

Знову той же невідомий номер.

Алекс знервовано натиснув кнопку прийому.

— Алло?

— Знову втікаєш, наш зірковий хлопчик?

Він завмер. Голос був знайомий, але вкрай несподіваний.

— Злата?

— Нарешті вгадав, вітаю.

Алекс підняв брову, відійшовши трохи далі від будівлі.

— Звідки в тебе мій номер?

— Я журналістка-розслідувачка у вільний від пар час. Виявилося, що не так вже й важко його дістати.

Він усміхнувся.

— Отже, ти все ж таки моя фанатка?

— О боже, перестань. — У її голосі почулося роздратування, але й слабкий натяк на сміх.

— То навіщо ти мені дзвониш?

— Бо мені здається, що ти зараз десь знову нервово бродиш і вирішуєш, як не завалити університет, тур і своє его одночасно.

Алекс завмер, розуміючи, що вона правду.

— Ти мене аж так добре читаєш?

— Ну, ти не надто складний персонаж.

Він похитав головою, посміхаючись.

— Гаразд, якщо ти така прониклива, то що мені робити?

— О, цього я не знаю. Але ось тобі план: спершу зайти в “Люмен” і з’їсти щось, бо судячи з твого голосу, ти зараз або вибухнеш від нервів, або впадеш без сил.

Алекс поглянув на небо, глибоко вдихаючи повітря.

— Не найгірша ідея.

— Знаю. Я теж зараз там. Приходь — і я навіть дозволю тобі посидіти за нашим столиком.

Він усміхнувся ширше.

— Ну, якщо це така честь, то я просто змушений скористатися нагодою.

— Мудре рішення. Чекаю.

Злата поклала слухавку першою, залишивши Алекса з посмішкою і дивним відчуттям, що його день починає налагоджуватися.

Він кинув останній погляд на продюсерський центр, з якого тільки-но втік, розвернувся і рушив у бік кафе, навіть не намагаючись приховати, що цей дзвінок став для нього ковтком свіжого повітря.

---

Як виявилось, Діана поцупила результати останнього тесту по етиці. І вся компанія в “Люмені” була, м’яко кажучи, не в найкращому гуморі. Алекс втупився в свій тестовий листок, ніби силою погляду міг змінити оцінку.

— Чорт… — пробурмотів він, перевертаючи аркуш так, ніби на звороті мав бути секретний код до успішної здачі.

Поруч важко зітхнула Діана.

— Не переживай. Я теж завалила.

— Що ж, тоді ти в хорошій компанії, — додала Злата, невимушено підперши щоку рукою.

Алекс підняв голову і втупився в неї.

— Тобто, ти теж?

Злата стенула плечима.

— Ну… у мене не було часу зубрити. Тепер прийдеться знайти.

— Це ж треба, ви двоє стали як парочка Твікс — у всьому однакові! Між вами навіть відчувається “хімія”— іронічно усміхнулася Діана.

Злата задерла брову.

— Не плутай дружбу з хімією, Ді.

Алекс задумливо нахилив голову.

— А у нас що, немає хімії?

— Можливо, трохи комедійної, — хмикнула вона.

Яна, яка досі спокійно переглядала свою роботу, нарешті підняла погляд.