Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Його родина прийняла нас, наче ми завжди були частиною їхнього дому. Це було місце, повне життя, голосів, тепла. І хоча загалом у Чилі я іноді відчувала себе чужою до ментальності, одне мене глибоко зворушило: стосунки між поколіннями. Відкритість, природна близькість, спокійне і щире співіснування — таке я рідко де зустрічала.

Я спостерігала, як Габріель спілкувався зі своїми батьками. Між ними не було жодної дистанції. Жодного сорому. Жодної теми, яка була б табу. Вони говорили про політику, про кохання, про страхи — як давні друзі, які вже роками довіряють одне одному все.

— Я взагалі не дуже сімейна, — прошепотіла я Поліні, коли ми сиділи на терасі.
— Але тут… тут відчувається дім.

Поліна лише кивнула, дивлячись у сад, де батько Габріеля саме годував курей.

— Про країну можна сказати багато, — тихо промовила вона. — Але те, як люди ставляться один до одного — це те, що залишиться в серці.

Я кивнула. Ми мовчали. Але й це було мовою.

Я відчувала вдячність.

У Габріеля ми залишились на три чи чотири дні. У цей час у Чилі лютували масштабні лісові пожежі. Новини щодня повідомляли про нові осередки, евакуації, про людей, які втратили все. Коли ми нарешті вирушили в напрямку Сантьяго, над Андами вже стелився дим. Тьмяний серпанок огортав вершини, що зазвичай різко врізались у небо. Сонце стояло низько, його світло було мідно-помаранчевим. Небо — затягнутим, повітря пахло попелом. Масштаб трагедії було неможливо осягнути розумом.

У Сантьяго ми оселилися в квартирі Естебана на дев’ятому поверсі. Звідти відкривався неймовірний краєвид на місто — і на Анди, які тепер лише ледь проступали крізь димову завісу.

Естебан був чудовим господарем. Музикант до глибини душі. Щоночі до нього приходили друзі — віолончелісти, скрипалі, піаністи. Вони репетирували твори десь між джазом і класикою. Я просто сиділа мовчки, слухала, дозволяла музиці нести мене. Це була нова магія — тиха, вишукана, глибока.

Вдень ми гуляли містом. Естебан показував нам куточки, про які не пишуть путівники: маленькі кав’ярні, яскраві базари, приховані парки. Він знав, як жити. Не голосно, не метушливо — зі смаком. Мені подобалась його натура: спокійна, але впевнена. Завжди з усмішкою, завжди з мудрим зауваженням. Сантьяго був гучним, спекотним, виснажливим — але з Естебаном усе було легко.

У ті дні я зрозуміла, скільки граней може мати країна. Між катастрофою й культурою, між вогнем і музикою — я побачила Чилі інакше. Відчула повагу. І глибоку вдячність за те, що маю змогу це пережити.

А потім: Вальпараїсо.
Я завжди мріяла колись пожити там.
Але коли приїхала, відразу зрозуміла: ні. Це не моє місто. Занадто галасливе. Занадто круті вулиці. Занадто багато всього.
Іноді ми мріємо про щось, що нам насправді зовсім не потрібне.

«Це справді моя мрія?» — запитала я себе.
«Чи це просто голос суспільства в моїй голові?»

Я глибоко вдихнула. І відпустила цю думку.

Після цього — Кочагуа.
Раніше в Чилі ми познайомилися з двома хлопцями — Туту та його братом. Вони були кухарями, щирими, відкритими, повними життєвої радості. Коли ми прощалися, вони сказали:
«Якщо будете проїжджати через Кочагуа — обов’язково заїдьте!»

І саме так і сталося. Через кілька тижнів ми дійсно опинилися в їхньому регіоні й виконали обіцянку.
Знову — ці відкриті родинні зв’язки, які я зустрічала тільки в Чилі.

Ми багато гуляли. Говорили. Дивились на море.
Чорні вулканічні скелі, дикі береги, пінгвіни на пляжі.

У той час Поліна була для мене дуже важливою.
Вона допомогла мені побачити саму себе.

«Тобі не потрібно бути кимось,» — сказала вона. — «Ти вже є.»

І я зрозуміла: можна змінюватися, не втрачаючи себе.

Подорож через пустелю Атакама була ніби мандрівка в інший світ. Цей простір — безкраїй, пиловий, суворий. Піщані гори здіймалися на горизонті, мов забуті велетні. Покинуті селища, в яких, здавалося, жив лише вітер. Сліди стародавніх цивілізацій — гігантські геогліфи, викарбувані на схилах, ніби предки хотіли щось розповісти небесам.
А вночі… це зоряне небо. Таке ясне, таке близьке, таке живе, що здавалося, його можна торкнутися рукою.

Наприкінці нас підібрав останній вантажівка — і буквально вказала нам напрямок. Ми стояли на перехресті посеред Атаками, де дорога розділялася: праворуч — Болівія, ліворуч — Перу. Водій опустив вікно й сказав:
«Я їду в напрямку Перу.»

Насправді наш план був чіткий: Болівія. Ми давно про це говорили. Але в той момент здавалося, що саме життя говорить до нас. Воно не ставило нас перед вибором — воно дало знак.

Я глянула на Поліну. Вона одразу зрозуміла. Без сумнівів, без довгих розмов.
«Поїдемо?» — тихо спитала я.
Вона лише посміхнулась і знизала плечима: «А чому б і ні?»

І вже за кілька хвилин ми сиділи на вантажній платформі, вітер ніс повз нас пісок пустелі, а наші плани… розчинялися в повітрі, як пил.

Не Болівія. Ще ні.
Життя показало свій напрям.
А ми — ми просто пішли за ним.