Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Після кількох тижнів у Вілья-де-Мерло до мене приїхала Поліна — моя подруга з дитинства, моя літня сестра по душі. Ми знайомі з трьох років. Щоразу влітку вона приїжджала зі свого міста до бабусі — а бабуся жила просто поруч зі мною. Літні місяці належали тільки нам. Ми ловили пуголовків, гралися в садах, лежали на спинах у траві й дивилися в небо, поки не починали бачити у хмарах цілі історії.

До чотирнадцяти не минуло жодного літа, щоби ми не провели його разом. А потім ми загубилися одна для одної. За чотирнадцять років ми бачилися лише тричі — і ось, ніби за таємною домовленістю зірок, ми раптом стоїмо разом… на іншому континенті. В Аргентині.

Це було так, ніби саме життя покликало нас. І подарувало нам не просто зустріч, а спільну подорож. Час, у якому ми знову могли відкривати одна одну — вже не як діти, а як люди, що йдуть своїм шляхом. Які змінилися. Але все одно залишилися пов’язаними.

Наша подорож була не просто автостопом — це була подорож до людей. Через групи мандрівників у соцмережах ми зібрали кілька контактів, і наш перший пункт був усього за 70 кілометрів від Мерло — у хлопця на ім’я Есікієль. Він був розумним, відкритим, із великим серцем. Прийняв нас, ніби ми старі друзі. Його друзі подарували нам тиждень, сповнений радості й драйву.

Один із них мав яхту — ми спробували вейкбординг. Інший володів нічним клубом, і саме на ці вихідні припала знаменита костюмована вечірка, на яку чекало все місто цілий рік.

Уночі ми танцювали в морі кольорів і музики, а вдень лежали на березі річки, пили мате й філософствували про гроші, щастя, свободу.

— Гроші — не найважливіше, — сказала я якось увечері, коли ми сиділи під зоряним небом.

Есікієль тихо засміявся, зробив ковток вина й відповів:

— Але без грошей ми б цього тижня не прожили.

Я повільно кивнула:

— Тут ти маєш рацію. Але знаєш… мене щасливою робить не гроші. І це не те, що визначає мене.

Він подивився на мене.

— А що тоді?

— Люди. Моменти. Розмови. Відчуття того, що ти жива — просто зараз, у цю мить.

Есікієль усміхнувся:

— Тоді ти багатша за багатьох, хто має все.

Ця подорож змінила мене. Бо Аргентина показала мені, що значить бути по-справжньому людиною. Оскільки сама країна пережила стільки випробувань, люди тут навчилися бути одне для одного. Вони ділилися всім, що мали — навіть якщо це було зовсім небагато.

Нас часто запрошували просто тому, що ставало темно, а ми стояли самі край дороги.

Одного разу доля привела нас до родини, яка жила в напівпорожньому, напівзруйнованому будинку. Лише одна кімната ще тримала дах. І все ж вони хотіли віддати нам своє ліжко.

— Ні-ні, це справді не потрібно, — сказала я.

Але мати лише усміхнулася, не відступаючи:

— Ви наші гості. А в Аргентині діляться всім, що мають.

Ми ввічливо відмовилися й поставили намет у саду. Але цей жест я ніколи не забуду.

Навіть заможні люди часом проявляли несподіване тепло. Один чоловік на розкішному авто підібрав нас, зробив гак у маршруті, тільки щоб показати нам гарні місця. Наприкінці дня він навіть оплатив нам номер у готелі — бо було вже пізно, і ми нічого не знайшли.

Наш маршрут навмисно відходив від туристичних стежок. Ми залишили Руту 40 і вирушили до Атлантичного узбережжя. У Неукені ми завітали до Лукаса, з яким познайомилися ще в Мерло. Потім дісталися Сан-Антоніо-Оесте, де нас запросив до себе чоловік, з яким ми познайомилися через соцмережі. Рік тому він втратив дружину. Попри свій біль, він прийняв нас з відкритими обіймами. У нього були собаки — і ми проводили години на пляжі, готували їжу, просто були разом.

Потім ми рушили далі — автостопом.

І тоді це сталося. Одна з тих маленьких чудесних сцен, заради яких я й живу:

Ми стояли край дороги. На обрії — тільки простір і небо. Раптом з’явилася вантажівка. Ми витягли великі пальці — і вона зупинилася.

Водій був мовчазний, але привітний. За кілька кілометрів ми зробили зупинку.

Я глянула на Поліну, усміхнулася:

— Пам’ятаєш...?

Вона теж усміхнулась:

— ...як ми сиділи в Україні обабіч дороги й махали фурам?

Ми обидві розсміялися.

— Якщо хтось сигналив — це було як Різдво.

— А тепер ми знову сидимо на бордюрі. В Аргентині. І чекаємо на фури.

Дві дівчинки з українського села. Дві дорослі на краю світу. Життя повернуло нас одна до одної — по-справжньому, по-великому.

Одного вечора, коли ми сиділи біля вогню, Поліна тихо сказала:

— Знаєш, я іноді бачу у тобі твого тата. У тому, як ти смієшся. Як ти йдеш.

Я завмерла. Потім повільно відповіла:

— Я завжди хотіла бути, як мама. А стала… татом.

Ми обидві засміялися — не глузливо, а тепло, з любов’ю. Це був сміх упізнавання. Сміх прийняття.

У дитинстві мені це давалося важко. Моя мама була повна енергії, завжди в русі, організована, чітка в межах. Вона знала, що робити — і робила це з рішучістю. Якщо мені була потрібна допомога, вона довіряла мені — але водночас тримала все під контролем. Вона була присутня, сильна, голосна — справжній вихор життя.

Мій тато був іншим. Тихий чоловік із теплим серцем. Він говорив небагато, але кожне його слово мало вагу. У своїй гаражній майстерні, поміж інструментів, він часто був оточений людьми — сусідами, друзями, тими, хто приходив щось полагодити — але при цьому залишався ніби тихим центром у вирі руху. Він ніколи не сварився. Ніколи не підвищував голос. Більше спостерігав, ніж втручався.

Мені знадобився час, щоб визнати собі, наскільки я схожа на нього. Наскільки його тиша живе і в мені. Довго я хотіла бути як мама — сповнена вогню, чіткого напрямку. Але з часом я зрозуміла: мій шлях — інший. Моя сила — в спокої. У врівноваженості. У вмінні слухати.

Сьогодні я згодна з тим, що я більше схожа на тата. Але я також вдячна, що з часом стала хорошим поєднанням обох — спокою й глибини тата, з’єднаних із ясністю та енергією мами. Кожен із них показав мені по-своєму, як жити. І обидва — живуть у мені далі.