Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Поліна часто спостерігала за мною — так, як може лише людина, яка тебе справді знає. Вона бачила не тільки що я роблю, але й чому. І вона була чесною. Іноді навіть болісно чесною.

— Ти завжди хочеш зробити все швидко. Щоб просто вже було позаду. Тобі треба навчитись насолоджуватись процесом.

Я кивнула:

— Так... ти права. Я часто дію ніби в якомусь режимі місії.

— Але життя — це не змагання. Це прогулянка. І сам шлях — це вже мета.

Ці слова глибоко торкнулися мене. І залишилися зі мною. Це було не вперше, коли я чула подібне. Інші люди в дорозі казали мені те саме — іншими словами, іншими мовами, але з тією самою сутью: повільніше. будь тут. дихай. дивись. слухай.

Я почала розуміти, що насправді означає бути в моменті. Не лише фізично, а й серцем. Я вчилася сповільнюватися. Ставати більш свідомою. Уважнішою.

Але, як і все в житті, це був шлях — а не мета. Я знову й знову поверталася назад. До старих моделей поведінки, до автоматичного «функціонування», до стресу. Часто я помічала це занадто пізно — коли вже була виснажена, незадоволена, внутрішньо напружена.

Але, на відміну від минулого, тепер я уміла це побачити. Я більше не картала себе за це. Натомість я почала м’яко повертати себе до себе. Як добрий друг, який каже:

— Гей, ти знову занадто поспішаєш. Ходімо, присядемо на хвильку.

Ця подорож була не лише географічною. Це була подорож до самої себе. А Поліна — моя подруга дитинства — на деякий час знову стала моїм дзеркалом. Знайомий погляд, щире слово, сміх, який тримає.

Аргентина була більше, ніж просто країна. Вона стала школою серця. Простором, наповненим людяністю, теплом і справжніми зустрічами. Саме там я навчилася, що означає довіряти — життю, моменту, самій собі.

І наша дитяча дружба отримала в Південній Америці новий розділ. І він був не менш чарівним, ніж наші дитячі літа. Можливо, навіть більш чарівним — бо тепер ми знали, наскільки рідкісними є такі зв’язки. І наскільки вони безцінні.