Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

ОЛЯ

Відкриваючи двері Богдану, я бачила, як тремтять мої руки. Механічно відхилила дзвінок від Мар’яни й відклала телефон. У скронях ніби стукають маленькі молоточки — можливо, це звук серця, що відбиває шалений тривожний ритм. От зараз панічна атака буде вже в мене, і тепер йому доведеться мене рятувати, бо я забула, як правильно дихати у такому стані.

Навіщо Мар’яна все це влаштувала? Ще нещодавно мені набридав своєю увагою Ярослав, який, схоже, нарешті охолов, аж тут — новий кандидат. Хоча все може бути набагато простіше — не симпатія, а вдячність зі сторони Богдана. Ну справді, що в мені такого особливого, аби захопити увагу чоловіка з першої зустрічі? Самовпевненості мені не бракує — уявила себе спокусливою панянкою… теж мені. Можливо, все ще простіше — Богдан не зміг відмовити Мар’яні, бо подруга й справді буває надокучливою й безцеремонною. А може, це взагалі нормальна чоловіча поведінка? Чи з моїм досвідом те знати?

Йду за Богданом на кухню на дерев’янілих ногах — схоже, він почувається в чужій квартирі впевненіше, ніж я у себе вдома. Живіт скручує від нервів.

Із вдячності, а ще через незручність через маніпуляції подруги, запропонувала гостеві каву — гроші пропонувати було б якось недоречно. Ще подумає, що я з тих жінок… феміністок, як казав мій колишній.

Готування улюбленого напою завжди мене заспокоює — от і зараз хоча б руки перестали тремтіти. Треба було б зазирнути до пакета, який приніс Богдан, викласти вміст, та чи не виглядатиме це зухвало? Стоп. Яке мені діло, що він подумає? Якщо мовчить — отже, там немає нічого, що швидко зіпсується. Тому спочатку кава, потім усе інше. Фух, от би ще дрижаки минули. Оце я перелякане. А з іншого боку — я вперше за чотири роки сам на сам із чоловіком. Тому нічого до себе чіплятися.

Ми мовчки пили каву, а думки в голові не замовкали, хоч підозріло змінили свій напрям. Навіть не помітила, коли почала розглядати Богдана. Зловила себе на думці, що він привабливий. Мар’яна має рацію — в його зовнішності справді є щось брутальне. Його вигляд контрастує з моїм — смаглява шкіра, темне, трохи хвилясте густе волосся і борода. Волосся на голові й обличчі трохи довше, ніж заведено, ніби він довго був поза цивілізацією і щойно повернувся. Як воїн. Або мандрівник. Мисливець. Він змагався з ворогом чи стихією, і ось він тут — у кам’яних джунглях, у костюмі й краватці. Але це — ненадовго.

Боже, куди мене занесли мої думки. Я ж наче не фанатка любовних романів, а Богдана в уяві зобразила як типового героя жіночого чтива. Але мушу зізнатися хоча б собі — він дійсно привабливий. А ще мужній, при цьому не грубий, з приємними манерами. І якась така енергетика від нього… чи це справа в ароматі, у флюїдах… Міркую, як голодна.

Є ще дещо, чого я не хотіла визнавати. Слова Мар’яни, сказані в тому кафе майже місяць тому, — потішили мене. Якась маленька частинка мене хотіла, щоб припущення подруги були правдою — що я дійсно можу зацікавити такого чоловіка. Хай хоча б на кілька хвилин його погляд затримається на мені. Саме це бажання стало поштовхом — я купила кілька яскравіших речей, почала щодня наносити легкий макіяж. Потай, навіть від себе, я хотіла ще раз відчути його погляд на собі.

Богдан перервав мовчання, і я не повірила власним вухам. Невже? Я подобаюся йому? Це таке забуте відчуття, що перші миті я була розгублена.

Його пропозиція, яка в юності видалась би обурливою й принизливою у своїй безперспективності, наразі здалася цікавою й спокусливою. "Зустрічі, спілкування, чесність, секс". А більшого мені й не треба. Я не хочу серйозних стосунків. Більше ніколи. Стосунки — це вимоги, правила й обмеження. Я більше не хочу ставити чоловіка й його думку на перше місце. Я обрала інше життя, в якому чую себе, свої бажання й потреби. Відтепер я — для себе на першому місці. За це я готова була заплатити самотністю й відсутністю чоловічої уваги. Але те, що пропонує Богдан, звучить ідеально. Тому…

— Я згодна.

Схоже, мені вдалося його здивувати навіть більше, ніж він мене.

— Тоді запрошую тебе сьогодні на вечерю.

Сьогодні? Ні, я не готова так швидко. Я тільки-но прийняла це рішення — як в омут із головою. Мені треба час, щоб налаштуватися на зустріч із чоловіком. Неймовірно, у мене буде побачення.

— Не сьогодні. Річ у тім, що мій лікарняний ще відкритий, а з моїм «щастям» точно хтось із колег побачить і донесе керівництву, що я вже здорова, але не виходжу на роботу.

— Добре. Тоді — наступного тижня.

— Так. І ще одне — не афішуймо на роботі наші стосунки. Мені не потрібні плітки.

Сподіваюся, за цей тиждень пристрасті вляглися, інцидент у ліфті обговорили й забули.

— Добре.

Настала тиша. Проте вона не гнітила. Більше того — вперше в житті я поставила умови чоловікові й почувалася при цьому комфортно. Без провини. Без страху. Це було прекрасно. Я навіть не думала, що в мене колись вийде сказати такі, здавалося б, прості речі.

Богдан допив каву й попрощався, попередньо взявши мій номер. Він зробив дзвінок, тож коли я зачинила за ним двері, одразу взяла телефон, щоб записати новий контакт. На дисплеї висвітилось нове повідомлення від подруги — лаконічне й емоційне: «РОЗКАЗУЙ».

Та говорити з Мар’яною наразі не хотілося. Самодіяльність подруги, її маніпуляції та контроль — мені це не до душі, і мовчати не збираюся. Що-що, а це я добре засвоїла — не терпіти те, що не подобається, навіть від найближчих. На таку розмову треба налаштуватися, тож краще взяти павзу до вечора.