Читати книгу - "Той, що не хотів родитися , Олександр Корман"

Я завжди шукав когось, поруч з ким можна було б дихати вільно.
Не "пристойно", не "нормально", не "як усі" — а саме вільно. Так, як дитина, яка тільки що втекла з задушливого простору і вперше вдихнула повітря не з боєм, а з вдячністю. Я хотіл зустріти дівчину,  яка мене ніколи не зрадить, не кине, не підведе, а буде вірною все життя. Людину,  з якою я міг би розслабитися і бути собою, без потреби носити маски та бути правильним. Людину,  яка розділяє мої цінності і мою віру, яка любитиме мене просто так, за те, що я є, а не за щось. Мені здалось, що таку людину я зможу знайти в церкві. 

І тоді з’явилась вона. З нею можна було бути чутливим і відчувати себе коханим. Можна бути травмованим і не бути зламаним. Можна народитися в боротьбі — але жити у мирі.
Одного разу, вже будуючи одруженими, вона сказала мені: "Мені так подобається твоє тіло". А їй відповів: "Я тобі не вірю". Бо я не приймав себе і не приймав своє тіло. Я не міг повірити, що карна дівчина покохає мене, бо я себе не кохав. Я вірив, що мене зможе показати лише якийсь крокодил, а те така небесна краса. На що вона сама про себе сказала: "Я буду казати тобі, зо ти красивой і, що я тебе кохаю кожен день.  Я наповню твій емоційний сосуд крапля за краплею, і одно для відчуєш себе коханим". Вона зцілювала мене своєю любовію, своїм терпінням і ласкою. Наче Сам Творець її руками торкається моєї душі. 
І справді, щодня, по краплі, вона наповнювала мене — словами, поглядами, мовчанням, у якому було більше прийняття, ніж у тисячі промов. Я прокидався й засинав під її "ти красивий", поки в мені не почала пробуджуватися нова істина: можливо, вона бачить щось, чого я досі не міг побачити в собі сам. Не оболонку, не форму — а суть. 

Я почав торкатися до себе обережно, з повагою, яку навчився у неї. Вдивлявся у дзеркало не щоб знайти недоліки, а щоб хоча б не відвертатися. Як колись в утробі матері, я розглядав свої руки, торкався обличчя, розгдядав свої риси, відчуваючи себе захищеним маминою любовію. І часом ловив у собі відлуння її голосу: "Ти — гідний любові". І цей голос став поступово мій. Тепер я почав відчувати себе гідним, як колись в мамі,  я просто відчував, що я існую, і вона мене любить просто так, тому що я є в її житті. 
Я більше не відчував себе тим, хто падає в порожнечу. Навпаки — я почав вкорінюватись. В її любові. У власній тиші. У тілі, яке нарешті стало не в’язницею, а домом. Я вчився довіряти — не лише їй, а й життю, яке, попри біль, принесло мені цей дар. 

Бо любов — це не про досконалість. Це про зцілення. І коли торкаються до тебе з добром, якого ти сам собі не міг дати, — ти змінюєшся. І вже не хочеш знищувати себе. Бо в тобі починає проростати щось нове.