Читати книгу - "Той, що не хотів родитися , Олександр Корман"

Перші сеанси були схожі на мовчазну війну. Я говорив про дитинство, про роботу, про втому. Не торкався головного. Бо сам не знав, що воно — головне.
В кабінеті психотерапевта диван для клієнтів був у вигляді яйця, яке нагадувало материнську утробу. І ньому можна було лягти. Хотілось згорнутися калачиком, опинитись в безтурботній темряві, захищений від зовнішнього світу материнській утробі. Просто плавати у воді, яка саме тебе несе за течією, тримаючись за пуповину, як за якір віри у майбутнє. 

— Що ви відчуваєте зараз, коли говорите про це? — спитала психотерапевт, жінка старших років із м’яким голосом, але уважним поглядом.
— Нічого. Просто… дивна напруга. Як камінь в грудях, — відповів я. 

Ми ще довго говорили про ті камені. Про тиск. Про відчуття "неповноцінного" дихання. І одного дня, ніби мимохідь, вона сказала:
— Іноді тіло пам’ятає те, що свідомість давно витіснила.
І тоді воно прорвалося. Картина, яку я не бачив, але відчував. Родильна зала. Світло, яке ріже. Шия. Обвиття. Беззахисність. Самотність.
Я заплакав. Не плачем дорослого — а тим першим, нерозбірливим, переляканим криком, який я не зміг виголосити тоді. Бо не мав на це сили. А тепер — мав. І мені дозволили його виголосити. В той день я вийшов із кабінету не зціленим, ні. Але наче хтось вперше відпустив руки від мого горла. І я вдихнув трохи глибше. 

І коли я це прийняв, що моя тривожність - не моя слабкість, а мій первинний досвід, моя перша боротьба за життя — я почав зцілюватися. Я перестав воювати з собою. Я почав слухати себе. І з кожним новим днем я вчився дихати наче вперше. Тепер тривожність стала моїм другом. Не проблемою, а симптомом, якій повідомляє, що про це не потрібно думати. 
За як усі мої тригери перебували виключено у сфері майбутніх сенсів, що забирало в мене майже всю енергію. Через це страждало тіло, бо воно реагує чи не найпершим, страждали контакти, бо спілкуання з людьми обтяжувало. І для того, щоб якось відволіктись, всю енергію я кидав нв діло. Але якби ж це могло допомоги. Мій синдром відмінника, перфекціоналізм та гостре відчуття справедливості не вдалось ні чим задовольнити. Скільки б я не підіймав планку досягнень, я завжди залишався незадоволеним собою і результатом. "Якщо ти хочеш бути успішним, ти маєш мати 50 угод!..Ти маєш 50 угод - мало! Ти мусиш працювати краще. Щоб відрізнятися від інших, ти маєш робити 100!.. Ти маєш 100 угод? - Мало! Потрібно 500, щоб на тебе хотіли бути схожими інші" Це не завало меня дихати. Наче я знову борюся за життя. В мою шию обвиває якась мотузка і стискає моє горло. А я намагаюсь пробитися в це життя і вибороти право жити, проходячи через внутрішню смерть. 
Я ні за що не міг похвалити себе, бо ставився до себе критично і негативно. Наче я повний невдаха, якій не заслуговує жити. Сенс мого життя був у виживанні в цьому житті. Я не міг дозволити собі зупинись, щоб поосто насолодитися миттю і вдихнути життя повними грудьми. Я не мав на це права перед самим собою.  Бо якщо я зупинюсь, я загину. Я мушу дригатися з останніх сил, щоб вибороти право жити, як тоді при народженні. 

Перший крок у будь-якій терапії - це визнати, що у тебе є проблема. І попросити допомоги, визнаючи своє безсилля тощо. Другий - віра - повірити в те, що може бути інакше, ти можеш мати щось краще. І почати робити перші кроки, як після народження. Третій - це примирення зі своїм минулим, як би важко це не було. Бо стіна,  яку ми будували,  щоб ізолювати себе від минулого, стає нашею в’язницею. Треба вийти на зустріч минулому і зустрітися з ним. Четвертий крок - перетворення. Все в наших руках. Ми можемо зрозуміти кожну свою несвідому деструктивну частину і змінити все. І відповідальні за це ми самі. Коли перестати звинувачувати когось ззовні,  а заглибитися в себе, можна зрозуміти себе. П'ятий крок - нове життя. Потрібно вчитися жити по-новому. Наповнювати кожну свою подію новими сенсами, що допоможе ставитися до себе позитивно. Наступний шостий - життя в любові. Любові до себе, до свого тіла,  до свого покликання, до власного я. Коли ти зміг дістати колоду з власного ока, то й інших більше не будеш нею ранити. Сьомий крок - усвідомлення. Те, що відбулось з нами в минулому може дати нам внутрішній двигун, який робить нас тими, ким можемо стати. Восьмий - служіння людям. Лише ті, хто прожив біль, можуть якнайкраще зрозуміти людей, які перебувають у болі, потребуючи розуміння і емпатії.