Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Решту дня Роан провів гуляючи містом. Що він шукав? Він і сам того не міг знати. Просто йому раптом захотілося гуляти. Захотілося кудись піти. Захотілося з кимось поговорити. Захотілося хоча б ще раз побачити ту чарівну незнайомку.

Він розумів, що знайти її тут, серед тисяч людей просто не реально. Але все ж, він снував містом, на пляжі, біля всіх кафе. Де лише міг.

«І треба ж таке. Наче щось найшло. – думав він. – Що я роблю!? Для чого мені це? Адже, це якась лише усього на всього фантазія. Причому, не дуже добра. Я ж пристойний чоловік. Мені б не вартувало таке вбивати собі в голову!» Але він думав. І чим довше він ходив, тим більше думав про ту незнайому дівчину.

Нарешті, добре втомившись, він пішов до себе в готель, сів за стіл і почав писати. Роан писав і писав. Він навіть не помітив, що уже настав вечір і в кімнаті, в котрій він сидів ставало темно. Він не міг відірватися від своєї роботи. Нарешті воно знову прийшло – натхнення!

Нарешті мужчина відірвався від своєї роботи. Він усміхнувся в темноту. Ось воно – відчуття щастя. Він знов може писати. В нього знову є сюжет. Це було прекрасно. після довгих днів засухи, над його письменницьким полем знову пішов щедрий дощ. Ура!

Роан вимкнув ноутбук, переодягнувся і ліг спати. Він швидко заснув, забуваючись і щось бурмочучи собі під ніс.