Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— Я ніколи не був теплою людиною. Не тому що не вмів. Тому що вважав це слабкістю.

Агата не перебивала. Лише злегка кивнула.

— В юності я був спостерігачем. Завжди на крок осторонь. Мої друзі закохувалися, божеволіли, страждали. Я - знімав це, записував. Мене навіть називали «прозорим» - мовляв, ти все бачиш, але ніби не береш участі.

Я усміхнувся. Без радості.

— Це здавалося перевагою. Невразливістю. Але це була броня. Від болю. Від втрати. Від реального життя.

Я відчув, як пальці мимоволі стиснулися. Згадав… Аню - не ту, що в студії. Ту, що пішла. А з нею - шматок мене.

— Коли вона померла… Я не плакав. Не кричав. Я зробив випуск. Прямий ефір. З витримкою. Із чіткою дикцією. І всі сказали: «Ти тримаєшся». А я в той момент зник. Повністю.

Агата нахилила голову. Тихо:

— І досі не повернувся?

Я кивнув. Горло стиснуло. Але я продовжував:

— Я сховався в цьому образі - зібраний, розумний, іронічний. І що більше мене хвалили - то далі я йшов від себе. Бо знав: якщо одного разу зламаюся - не зберуся. Я боявся не почуттів. Я боявся, що почуття вб'ють мене.

Агата підійшла. Не як гостя. Як людина. Вона не обійняла. Просто поклала руку на моє плече. Немов якір, який не тримає - а нагадує: ти не один.

— Олександре… Ти не зобов'язаний бути стороннім. Життя - не зйомка. І ти - не голос за кадром. Ти теж герой цієї історії.

Я опустив голову. І, здається, вперше за роки - дозволив собі бути не ведучим. А просто людиною, у якої тремтять руки.