Читати книгу - "Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас"

У кутку, за старим столом, сидів чоловік у чорному. Лице — сухе, немов витесане з глини, очі — темні, надто темні. Нік відчув, як щось всередині стиснулося.

— Ти прийшов почути  Того, Хто Мовчить? — спитав чернець.

Голос його був хрипкий, з надтріснутими нотками, ніби він говорив крізь порох старого віку.

— Я прийшов дізнатися про джина, без відповідей я не піду! — відповів Нік.

Мовчанка. Потім — розповідь.

— Це було не сон. Не марення. Я був у монастирі в Туреччині. Там, у підземеллі, зберігався старий манускрипт. Його привезли ще за часів Візантії. У ньому було ім’я, яке не варто було читати вголос. Я… я не вимовив його. Але я подумав про нього і уявив. І цього вистачило.

У кімнаті, де не було ні дверей, ні вікон, щось повільно почало з’являтись. Не раптово. Не яскраво. А як тінь, що обертається в плоть.

— Спочатку — волосся. Довге, чорне, наче смола. Потім — плечі. Гола шкіра, але вона… вона дихала. Наче весь простір довкола неї втягувала й видихала. Потім — лице.

Він замовк.

— Ви бачили її? — тихо спитав Нік.

— Ні. Бо обличчя постійно змінювалось. В кожну мить — нове. Одне з них було моїм. Інше — обличчям матері, яку я втратив у дитинстві. Третє — зовсім без рис. Порожнеча, що тече. І всі вони… посміхались.

Мовчання. Глибше за тишу.

— Вона пішла. Просто… вийшла. Хоча дверей не було. І залишила по собі… запах, ніби в кімнаті хтось спалив папір із кров’ю. Тоді я зрозумів — це не демон. Не дух. Це… щось первинне. Стара свідомість, яка тільки вдає, що має форму.

— Джин, чи як у нашій вірі кажуть демон.... це не однакове.

Нік стояв, ніби прикований. На шкірі повзли мурашки, а з глибини тіла — спливав страх. Не панічний. А той, що шепоче: «Ти вже бачив. Просто не впізнав.»

— Вона не говорить, — прошепотів чернець. — Вона шле сни. І приходить тоді, коли ніхто не чекає. Якщо побачиш її — не окликай. Бо вона завжди чує. І завжди приходить.
Нік сидів мовчки. Повітря в кімнаті, здавалося, ставало важчим із кожним подихом. Чоловік перед ним більше не був просто ченцем — він був свідком. І те, що він бачив, ще тремтіло в ньому, як розпечене вугілля під попелом.

— Коли вона проходила повз мене… я наважився подивитися. Її тіло — не зовсім людське, — сказав він тихо, майже не розтуляючи губ. — Воно… горіло.

— Горіло шрамами.

Не язиками вогню. Ні. Шрами самі випромінювали жар. Вони були глибокі, мов хтось вирізав на її шкірі мапу іншого світу — світу, де біль є мовою, а пам’ять — полум’ям. Уздовж хребта, від шиї до попереку, йшли знаки — покручені, як змії, що сплітаються в вузли. Вони світилися мертвим, багряним світлом, і часом здригалися, ніби ще жили.

— Шрами були не випадковими. Вони були написані. Нею самою. Або кимось, хто кохав її так сильно, що вирішив залишити своє ім’я на кожному шматку плоті.

На плечах — символи, викручені, як прокльони. Уздовж рук — глибокі тріщини, з яких не текла кров, а просочувалась тьма. Вона парувала, немов дим, і при цьому не зникала, а осідала в повітрі, просочуючи його важкою, липкою присутністю.

— В її погляді не було болю, — прошепотів чернець, — бо біль уже був пройдений. Те, що я бачив, було залишком. Відбитком страждання настільки давнього, що навіть смерть його не пам’ятає.

Вона не ступала — вона ковзала, як попіл, підхоплений вітром.

— А потім… вона подивилась на мене.

Він замовк. На мить. На дві. І Нік зрозумів — той погляд досі тримає його.

— Я забув, як звати себе. Як звати Бога. Як молитись. Лишилась тільки її присутність — мов звук, що не зникає, а просто стає частиною тиші.

— Вона — спогад про джина, який захотів бути тілом. І став ним.

Тиша впала знову. Але тепер вона дихала. Як і шрами на її тілі.

Ченець на мить завмер. Пальці його тремтіли, коли він стиснув хрестик на грудях, ніби той міг ще тримати вкупі розірвану пам’ять.

— Ніхто… ніхто вже давно не чув цього від мене. Я клявся мовчати. Але, — він підвів погляд на Ніка, — ти маєш знати.

— Бо Вона повернеться.

Він заговорив повільно, ніби виколупував з пам’яті осколки, що досі боліли.

— Після того, як вона пройшла повз мене — я подумав, що все… Але вона зупинилася. Її тіло зупинилося — а далі сталося те, що… не має сенсу, але я бачив це.

Вона повернулась. Її очі стали повністю чорними, мов два провалля, що вели вглиб самої ночі. Її губи повільно розтягнулись у посмішку — не людську, широку, мов вона розрізала собі лице від вуха до вуха.

І вона кинулась на мене.

— Я не встиг крикнути. В її русі не було сили — лиш жахлива легкість. Вона вже була на мені — рука, важка, ніби з кістяного металу, стисла мою шию.

Одежа згоріла вмить. Не спалахнула — розсипалась попелом, як стара святиня, сплюндрована вогнем.

— Вона повалила мене на підлогу. Холод каменю став єдиним, що тримало мене в цьому світі. І тоді вона… сіла на мене.

Голос його зламався.

— Її тіло було як піч. Сідниці — не шкіра, а жива жарина. Через тканину підрясника я відчув, як обвуглюється моє тіло… І водночас — щось хворобливе, погано приховане в мені — тремтіло від контакту. Наче вона знала, що я грішний.

Він відвернувся, ковтаючи сухе повітря.

— Вона нахилилася. Її груди нависли наді мною. Важкі, палені шрамами — як чаші, повні розплавленої бронзи. І з них ішов сморід старої крові й сну. Вона тремтіла, але не дихала.

— Другою рукою вона торкнулась моєї скроні. І я… відчув, як мене розривають зсередини.

— Мої думки, мої молитви, мої спогади, дитячі сни, мої найтемніші зізнання — все, що я колись читав, бачив, знав — входило в неї.