Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

На щоку Вітину викочується сльозина, одна, друга, Віта плаче, тихо й безшелесно, гасить той плач у собі й ніяк не може загасити.

Їй не хочеться, щоб Зіна помітила цей плач, сльози, крик усередині, що росте й росте й от-от розірве її.

— Тьотю, у вас течуть сльози, — долинає дитячий голосок.

— Що, маленька?

— Чого ви плачете? Вам болить?

— То так, Настуню…

Мала зводить на Віталію очі. Її пальчики гладять руку тітки, котра геть не слухає щебетання дівчинки. Котра чомусь плаче.

— Не плачте, тьотю, дядько лікар вас вилікує, — серйозно каже мала. — І мою бабусю вилікує, бо бабуся обіцяла платтячко пошити і зловити коника.

— Стрибунця? — Віталія приходить остаточно до тями.

— Нє-а… Він не стрибає. Він бігає.

— У вас є лошатко? — здогадалася Віталія.

— У дядька Сашка. Воно дике. Бо всі лошатка даються погладити, а той коник — нє. Він брикається і втікає. — Настуня хихоче.

— А дядько Сашко не може зловити те лошатко?

— Нє-а… Він може, тико я не хочу. Бабуся зловить коника. Вона того має виздоровіти, щоб зловити.

«Ось чого мені не вистачало — цієї розмови, — подумала Віталія. — Цієї розмови саме посеред цього надвечірнього саду. Розмови, що лягає на ці тіні. Милого затіненого лепетання. І логіки, що схожа на брикливе лоша».

Тут Віталія спохопилася — може, й до неї прийшли відвідувачі? Мама чи Олеся. Чи колеги по роботі. Ні, Олеся сказала вранці по телефону (ти не ображаєшся, мамо?), що в неї сьогодні змагання з волейболу. А вона в команді підтримки. Більше того, їхня хлопчача (хлопача, сказала Олеся) команда обрала її своїм талісманом.

— Он як? — Віталія справді здивувалася. — Талісманчик ти наш.

— І ваш, і наш хай буде гараж, — інтонація в голосі Олесі, яка переінакшила слова пісні, видавалася непідробно веселою, навіть пустотливою, такою була раніше, й Віталія зраділа цьому.

Вона справді не хотіла, щоб її шкодували, співчували і натужно заспокоювали, що все буде добре. Як буде, знала сама, й це тільки її знання і знаття. Тільки її.

Правда, вчора Олеся сама здивувала, коли раптом сказала:

— Чому б нашій бабусі не повернутися до Києва? Хай повертається. Я ж не маленька. Чи ти хочеш, щоб і вона провідувала? Це обов’язково?

Віталія проковтнула образу, що йшла з доччиних слів. Тільки подумала: «А вона, виявляється, жорстока, Олеська».

Хотілося навіть промовити вголос ці слова:

— А ти жорстока, доню.

Не вимовила. Нехай. Може, вона помиляється. Олеся ще не визріла, й доброта її не визріла, не доспіла, як рання ягода, як зелена слива, вже округла, трохи видовжена та зелено-молода. Тільки ж як їм далі вестися удвох — Олесі й мамі Дазі? А треба? Питати Олесю не можна. І дорікати не дорікатиме. Тому тільки сказала:

— Ох, Олесю-Олесюню, ти не можеш порозумітися з бабусею?

— Вона надто далека. Навіть тепер. Я намагалася звикнути до неї, та вже швидше відвикаю, — сказала Олеся.

Підходили до лікувального корпусу, коли Віталія подумала: «Це тоді ніхто до мене не прийде, а хто прийде, того не побачу».

У палаті ще бесідували й навіть вечеряли — привезені смаколики займали цілий стіл.

— Повертаю вам ваше чудо, — сказала Віталія.

— Хоч не набридала ця набрида? — поцікавилася Софія.

— Бабусю, я розказала тьоті про наш двір і про дядісашиного коника. Вредного. А тьотя заплакала. Мама казала, що я жалобна, от тьотя й заплакала. І сльозки текли.

«Вона розказувала, а що я чула?»

Запитання Віталії до самої себе перервала Софія:

— Призволяйтеся, призволяйтеся, не сумлівайтеся. Поки їмо — доти й живемо.

Віталія прогнала думку — живі поминки. Огидне слово, огидні слова — геть.

За столом Софія зі сміхом:

— А я їм і назначила, кому провідувати й коли провідувати. Хай спробують тільки не приїжджати. Поки жива — не обізвуся.

Невістка Ліда (моя Лідуся — перед тим Софія):

— Що ви таке, мамо, кажете! І добре все буде, і виздоровите. А хто мені Тоню чи Настуню на весілля вбере?

— Хіба теперка вбирають, як колись? — зітхнула Софія. — Нашуфрають, наскубуть тої матерії, щоб тіло виставити, тико і всього. Али ото кумі Тамарці нагадаїте, що через день неї жду. Побалакаїмо, а їй щось таке розкажу — впаде.

Після шумливих випроваджень гостей Віталія почула, як щось мовби шкребе у двері.

— Хто там? Заходьте, — гукнула.

На порозі стояла Даздраперма. Знічена. Наче сама не своя.

— Що сталося, мамо?

— Вибач, що пізно так, — голос у матері хрипкий, наче заморожений. — Я тільки чогось пішки рішила йти.

— Мало не через усе місто?

— Ну, не знаю, чого так.

— Як це на тебе не схоже…

Віталія прикусила язика, щоб не сказати: «Таку правильну». Подумала: «Щось таки сталося?»

Сталося, бо мати спитала жалібно:

— У тебе була Олеся?

— Ні. Вона ж мала бути на волейболі.

— А мені нічого не сказала… Я ждала — вона відразу після школи до тебе поїхала. Ждала-ждала, а тоді пішла. Думала, може, дорогою стріну, на вашій вулиці.

— Ой, мамо…

Віталія запросила матір присісти на своє ліжко. І бажала одного — щоб довше не верталася Софія. Хоч не мала чого сказати. Зникли слова — й образи, й приязні, що стали було з’являтися (вертатися?) за ці дні.

Подумала: «Сидітимемо, як двоє мовчунів. Але чим я тоді ліпша за Олесю? Капосне дівчисько з її волейболом. Талісман, бач, вона. Олеська!»

Дорікала доньці, а знала, що собі. За літа, що кудись поділися і не вернеш. За впертість і довголітнє мовчання обох, яке триває, і вона не знає, як його розрубати. За все, що було й не збулося. За втрачений світ у роках їхнього роз’єднання. За те, що було так, як не мало бути. Але як — мало?

9

Як не хотіла Віта відтягти час, а потяг — третій за ліком, яким їхали із Зіною, — прибув у те чуже місто вчасно. У потягу Віта була навіть вдячна Зіні за її мовчання — і, головне, вдячна не тому, що мала можливість думати, згадувати,