Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

— У тюрму до брата.

Опасиста, щедро наквацяна жінка так, що, здавалося, червоний рот закривав усе обличчя і підсвічував піввагона, подивилася на Зіну, потім на Віту пронизливо і зневажливо:

— Вот как? Понятненько…

Вона притулила до себе сумку — мабуть, злякалася, що й ці двоє злочинці-крадії, грабіжники абощо. Віта зіщулилася, мимоволі втягла голову в плечі й такою зіщуленою, з бажанням взагалі зробитися непомітною, розчинитися — в повітрі, людській масі, в самій собі — їхала далі, а потім зійшла на перон похмурого, добряче обдертого вокзалу. Здалося — тут, у цьому місті, місті ув’язнення Едика, злочинця Еміра, всі знають, хто вони й чого приїхали. На привокзальній площі нестримно захотілося пити, й вона сказала про це Зіні. Почула байдуже:

— То пий, я не хочу.

У кіоску, де продавали ту воду, Віта випила цілих дві склянки холодної води з яблучним сиропом. Стало терпко й зимно. І захотілося одного — швидше відбути повинність. Хоче вона побачити Едика? Ні? То чого приїхала? Боїться?

Раптом Віта подумала, що боїться слів, привезених з собою. Слів із його дивних листів. Може, рвучкий холодний вітер, що залетів на площу, забере і слова, витрусить її пам’ять і щось більше за пам’ять, більше за цю площу, висотний будинок на ній, навіть за хмари й небо…

«Нехай, — подумала Віта. — Я полічу години й хвилини, котрі ще лишилися. А він зовсім не мій, мої тільки ці листи й ці слова, я їх не віддам ніякому вітрові».

Стало легше. Віта несла торбинку, в якій окрім її речей, перевдягачки, лежав подарунок для Едика — томик поезій Сосюри. Людина, котра писала такі поетичні листи, мусила любити поезію Сосюри, яку любила Віта. Усю, окрім останньої строфи вірша, який закінчувався недобре й незрозуміло:

Ти не любила… Час останній…

Який же біль, який же біль!..

Та за ілюзію кохання

навіки вдячний я тобі.

Ілюзії кохання не могло бути, вважала Віта, кохання або є, або його немає. Той, хто вважав інакше, був недоброю й нещирою людиною. Поет Володимир Сосюра не міг таким бути, а якщо такою була його кохана, та, якій він присвятив вірша, то її варто засудити. Вона не гідна Поета. Бідного Поета, котрий ще й вдячний негідниці.

А ще Віта знала таємницю Сосюри, від якої хололо в грудях. Її улюблений поет був прихованим контрреволюціонером і антирадянщиком. Словесним диверсантом.

Віта прочитала в одному його вірші:

Сумні акації цвітуть —

Така вже їх солодка звичка.

І місяць розливає ртуть

на карі очі більшовички.

Їй спочатку дуже сподобалися ці слова. Вона аж повторила вголос:

І місяць розливає ртуть

на карі очі більшовички.

Гарно, як гарно, трохи таємничо й поетично. Образно.

Потім уявила цю картину й жахнулася. Віта давно вирішила для себе, ким буде в житті по закінченні школи. Авжеж, тільки лікарем. Якщо мама не змогла, бо присвятила їй своє життя, то вона мусить втілити, здійснити мамину мрію. Своїм життям і тим добром, яке нестиме замість мами, в образі мами, людям.

Вона вже кілька років, з сьомого класу, готувалася до вступу в медичний інститут. Знала, що треба здавати екзамени з математики, біології й хімії. Ага, ще буде писати твір. Ну, математику й біологію вона знала, з ними проблем не буде. Твори теж любила писати, особливо на так звані вільні теми. «Ким я буду, як виросту», «Як я уявлю майбутнє — своє і країни», «Ми народ, що в космос летить», «У щастя людського два рівних є крила». І тому подібне. Напише. І по творах класиків, чи кого там, напише. А от хімію Віта не дуже любила, колби й реторти наводили нудьгу й деякий острах. Жив страх при дослідах щось не так, не в тих пропорціях змішати, від того й хімічні формули запам’ятовувалися з натугою. Але вона знала, що треба. Треба знати. Як каже мама Даза, наполегливо засвоювати. І Віта засвоювала. І знала, що ртуть — небезпечний, отруйний, хоч і необхідний для деяких приладів (термометр, наприклад) рідкий метал. А особливо небезпечні випари ртуті. Вони можуть паралізувати дихання, отруїти мозок.

І ось — місяць розливає ртуть на карі очі більшовички. Тобто місяць, сама природа роблять чи хочуть зробити бідній, щасливій, закоханій дівчині-більшовичці зло. Отруїти, позбавити очей, зору, щоб вона осліпла, а може, й померла в страшних муках. Який жах! Які жахливі слова і жахливий, підступний, підлий поет. Поет, котрого до цього часу любила!

Віта хотіла викинути, ні, краще порвати цю страшну книжку. І раптом, коли вже занесла руку, відклала. Відчула: не зможе цього зробити. Нехай ніхто про те не знає, про що здогадалася вона. Інакше поета посадили б до в’язниці, судили найсправедливішим у світі радянським судом. До того ж… Мусила собі признатися — їй і лячно, і тремтливо, але й гордісно розділяти з поетом його жахливу, страшну таємницю. Таємницю, яка належала, виявляється, тільки їм двом.

Цієї зими вона несподівано дізналася, що помер видатний український радянський поет Володимир Сосюра. Першою думкою Віти була — він не витримав тягаря своєї таємниці, того, про що знали тільки він і вона, Віта, й щось собі заподіяв. Може, отруївся тою ж ртуттю. Розбив термометра, вдихав запах ртуті й помирав у страшних конвульсіях. Бідний поет сам себе покарав. Віта шморгнула носом. Щемкий жаль огорнув її душу.

Потім сумну новину передавали ще раз і диктор замогильним голосом сказав:

— Похорон Володимира Миколайовича Сосюри відбудеться завтра на Байковому кладовищі.

Віта тієї ночі прокидалася кілька разів. Тьмяно блимав ліхтар за вікном. Ліхтар, який замість місяця розливав ртуть на її очі, хай не карі, а світло-сірі. Очі сліпли й знову розплющувалися. А може, він розливає ртуть на мамині очі в сусідній меншій, маленькій кімнаті? Піти, подивитися, розбудити маму? Ні, мама добра, вона не може нести покару за доньку.

Уранці Віта вже знала: мусить, повинна, зобов’язана піти на похорон таємничо-жахливого (але ж і зворушливо-ніжного) поета. Її Поета.

Вона втекла зі школи після другого уроку. З трьома пересадками, розпитавши у кондукторів, дісталася з портфеликом в руках до вулиці, яка вела на