Читати книгу - "Маятник Фуко"

Отже, мені треба було рахувати з кінця. Я знову спробував обидва імена.

Нічого не сталося.

Все це неправильно. Я вперто чіплявся за елегантну, але хибну гіпотезу. Може трапитися з кожним ученим.

Ні, не те що з кожним ученим. Будь з ким. Хіба ми не помітили ще місяць тому, що останнім часом вийшло принаймні три романи, головний герой яких шукав у комп’ютері ім’я Бога? Бельбо не повівся б так банально. А крім того, коли вибираєш гасло, слід узяти щось, що легко згадати, що можна набрати легко, майже інстинктивно. Уявіть собі, IHVHEA! Йому б довелося застосувати до Темури Нотарікон і вигадати акростих, щоб запам’ятати гасло. Щось на зразок «Імельда Гідно Відомстила Гемонським Екзальтованим Асасинам…»

А крім того, чому Бельбо мав би думати по-кабалістичному, як Діоталлеві? Його переслідував План, а у План ми вклали стільки інших компонентів — Розенкройцери, Синархія, Гомункулюси, Маятник, Вежа, Друїди, Еннойя…

Еннойя… Я згадав Лоренцу Пеллеґріні. Простягнувши руку, я обернув фото, від чого стримався був раніше. Я намагався позбутися настирливої думки, спогаду про той вечір у П’ємонті… Я наблизив фото до очей і прочитав присвяту. Вона говорила: «Адже я перша і остання. Я шанована й зненавиджена. Я свята і повія. Софія».

Цей напис було зроблено, мабуть, після вечірки у Ріккардо. Sophia, шість літер. А чому б не анаграмувати їх? Це я мислив викривлено. Бельбо кохає Лоренцу, він кохає її тому, що вона така, яка є, а вона — це Софія, Мудрість; і подумати тільки, що вона, в цю хвилину, хтозна… Ні, все навпаки, Бельбо мислить ще більш викривлено. Мені пригадалися слова Діоталлеві: «У другій сфірі темний Алеф перетворюється в Алеф світлистий. З Темної Точки виринають літери Тори, приголосні становлять тіло, а голосні — подих, і разом вони супроводжують спів праведника. Коли мелодія знаків рухається, разом з нею рухаються приголосні та голосні. З них виникає Хохма, Мудрість, Знання, первинна ідея, в якій, наче в скрині, міститься усе, готове розгорнутися у світотворенні. У Хохмі міститься сутність усього того, що настане потім…»

І хто ж був такий Абулафія, з його секретним резервом файлів? Скринею, що містила все те, що Бельбо знав, чи гадав, що знав, його Софією. Він вибирає таємне ім’я, що є ключем до глибин Абулафії, об’єкта — єдиного — його залицянь, проте, залицяючись до нього, він одночасно думає про Лоренцу; він шукає слово, яке може завоювати Абулафію, але яке також може бути йому талісманом для завоювання Лоренци; він хотів би проникнути в серце Лоренци і зрозуміти його так, як він проникає в серце Абулафії, він хоче, щоб Абулафія був непроникний для всіх інших, як Лоренца непроникна для нього, він дурить себе, гадаючи, що він оберігає, знає і здобуває таємницю Лоренци подібно до того, як володіє таємницею Абулафії…

Я вигадував собі пояснення і мав ілюзію, що воно правильне. Все як у Плані: я приймав своє бажання за дійсність.

Але оскільки я був п’яний, я знову сів за клавіатуру і набрав SOPHIA. Машина чемно перепитала мене: «Знаєш гасло?» Безмозка Машино, ти не хвилюєшся навіть від думки про Лоренцу.

6

Juda Leon se dio a permutaciones,

De letras у a complejas variaciones

Y alfin pronuncio el Nombre que es la Clave,

La Puerta, el Eco, el Huesped у el Palacio…

(J. L. Borges, El Golem)[22]

І тоді, з ненависти до Абулафії, на енне тупе запитання («Знаєш гасло?») я відповів: «Ні».

Екран почав заповнюватися словами, рядками, кодами, цілими водоспадами текстів.

Я відкрив таємницю Абулафії.

Мене так схвилювала перемога, що я навіть не запитав себе, чому Бельбо вибрав саме це слово. Тепер я знаю, і знаю, що у хвилину прояснення він зрозумів те, що зараз розумів я. Але у четвер я думав лише про те, що переміг.

Я пустився танцювати, плескати руками, співати бравурну пісню. Відтак зупинився і пішов до лазнички вмитися. Повернувшись, я поставив на друк спершу останній файл, який написав Бельбо перед втечею до Парижу. А поки друкарка невтомно тарахкотіла, я пожадливо накинувся на їжу й знову налив собі віскі.

Коли друкарка спинилася, я почав читати, і те, що я читав, вразило мене до краю; я ще не міг вирішити, що переді мною: незвичайні відкриття чи свідчення про марення. Що ж я, властиво кажучи, знав про Якопо Бельбо? Що я зрозумів у ньому впродовж тих двох років, коли я майже щодня працював з ним пліч-о-пліч? Наскільки міг я довіряти щоденникові людини, яка, згідно з її власним визнанням, писала за виняткових обставин, затуманена алкоголем, тютюном, страхом, відрізана впродовж трьох днів від будь- якого контакту зі світом?

Була вже ніч, ніч на двадцять перше червня. У мене сльозилися очі. Від самого ранку я вдивлявся у цей екран і в муравлище крапочок, виплоджених друкаркою. Чи правда те, що я прочитав, чи ні, все ж Бельбо сказав, що наступного ранку зателефонує. Мені слід було дожидатися тут. Мені паморочилося в голові.

Я пішов, хитаючись, у спальню і безсило впав одягнений на все ще розстелене ліжко.

Десь коло восьмої я прокинувся з глибокого, в'язкого сну і спершу не усвідомлював, де перебуваю. На щастя, ще залишилася банка кави, і я випив декілька філіжанок. Телефон не дзеленчав, я не наважувався зійти вниз, щоб чогось купити, боячися, що саме в ті хвилини зателефонує Бельбо.

Я вернувся до комп'ютера і почав робити видруки з інших дискет, у хронологічному порядку. Я виявив ігри, вправи, розповіді про події, про які я знав, але, описані з погляду Бельбо, ці події теж постали переді мною в іншому світлі. Виявив уривки щоденника, визнання, літературні спроби, зафіксовані з гіркою дріб’язковістю людини, яка знає, що вони приречені на невдачу. Знайшов нотатки, портрети знайомих мені осіб, але тепер вони постали переді мною з іншим обличчям — лиховіснішим, чи просто лиховіснішим ставав мій погляд, моє намагання скласти випадкові натяки в остаточну, страхітливу мозаїку?

Передовсім я знайшов цілий файл, у якому були зібрані лише цитати. Вони були взяті з книжок, які прочитав Бельбо останнім часом, я впізнавав їх з першого погляду, скільки подібних текстів ми перечитали за останні місяці… Вони були понумеровані: всього сто двадцять. Це число не було випадковим, а якщо й так, то