Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Він вказав на долину:

— А це все хіба ні?

Даґні дивилася на дві тонкі, делікатні, майже невагомі часточки золота на своїй долоні, знаючи, що на них спиралась ціла система «Таґґарт Трансконтиненталь», що вони — наріжний камінь, який дає підтримку решті наріжних каменів, усім аркам і балкам залізниці Таґґартів, мосту Таґґартів, будівлі Таґґартів… Вона похитала головою і повернула монети Ґолту.

— Ви не полегшуєте мені життя, — тихо мовила Даґні.

— Навпаки, я максимально його ускладнюю.

— Чому ж ви мені не розповісте? Чому не скажете, чого саме хочете, щоб я навчилася?

Він указав на місто, на дорогу позаду.

— А що я зараз робив? — запитав Ґолт.

Далі вони їхали мовчки. За певний час Даґні запитала сухим статистичним тоном:

— Скільки багатства накопичив у цій долині Мідас Малліґан?

Ґолт кивнув поперед себе.

— Судіть самі.

Дорога звивалася серед клаптів нерівного ґрунту в напрямку жител долини. Будинки не були розташовані рядами уздовж вулиць — їх розділяли між собою нерівні проміжки, пагорби та видолинки. Самі споруди виявилися маленькі та прості, збудовані з місцевих матеріалів, переважно — граніту і сосни, в архітектурі прочитувалася щедра вигадливість думки, і водночас — виважена економія фізичних зусиль. Кожен будинок, здавалося, було зведено силами єдиної людини, не траплялось навіть двох однакових споруд, а об’єднувала їх печать розуму, що вловив і розв’язав суть проблеми. Час від часу Ґолт показував на окремий будинок, називаючи відомі їй імена — це скидалося на список найбагатшої світової фондової біржі або на родовиту перекличку:

— Кен Даннаґґер… Тед Нільсен… Лоуренс Гаммонд… Роджер Марш… Елліс Ваятт… Оуен Келлоґ… Доктор Акстон.

Будинок доктора Акстона був останній. Невеличкий котедж із великою терасою, піднятою, мов на гребені хвилі, стіною гір. Дорога пробігала повз, видираючись кільцями догори. Тротуар звузився і перетворився на тісний прохід між двома стінами прадавніх сосон. Їхні високі прямі стовбури стискали цю стежку, наче понура колонада, гілки спліталися у височині, занурюючи прохід у раптову тишу й присмерк. На тонкій смужці землі не виднілося слідів коліс, вона здавалася покинутою, забутою; всього якихось кілька хвилин, кілька поворотів — і машина немов опинилася за багато кілометрів від людських поселень; тут ніщо не могло порушити тиску нерухомості, крім рідкісного прорізання гущавини сонячним світлом, що клином перекреслювало стовбури.

Раптовий вигляд будинку на краю шляху вразив Даґні, мов неочікуваний звук: самотній, відрізаний від будь-яких зв’язків з людським існуванням, цей дім скидався на таємний сховок, свідчення великої непокори чи смутку. Це була найскромніша будівля у долині, хатинка, побита темними смугами плачу багатьох дощів, лише великі вікна вистояли проти бур і залишилися гладкі, блискучі, в усій своїй скляній ясності й незайманості.

— Чий це будинок… Ох! — Даґні перехопило подих. Вона відвернулась, устигнувши помітити над дверима, висвітлений сонячним променем, брудний і потертий, відшліфований вітрами століть срібний герб Себастьяна д’Анконії.

Наче умисно відповідаючи на її мимовільний жест, що свідчив про бажання втекти, Ґолт зупинив машину навпроти будинку. Якусь мить вони дивились одне одному в очі: її погляд висловлював запитання, його — наказ, її обличчя говорило про зухвалу чесність, його — про незбагненну суворість; вона зрозуміла його мету, але не зрозуміла мотиву. Даґні скорилася. Спираючись на ціпок, вона вийшла з машини, потім випросталась і поглянула на дім.

Дивилася на срібний герб, перенесений із мармурового палацу в Іспанії до халупи в Андах, а тепер — до будиночка в Колорадо. Герб нескорених. Двері були зачинені, сонце не проникало до глазурованої темряви за вікнами, а гілки сосон простягались і нависали над дахом, схожі на руки, випростані в намаганні захистити, співчутливі руки, які дарують щире благословення. Не пошкоджена жодними звуками, крім рідкісного хрусту галузки або дзенькоту краплини, що впала додолу десь у глибині лісу, тиша, здавалося, втримувала в собі весь схований тут біль, якому ніколи не давали права голосу. Даґні стояла, дослухаючись із м’якою, впокореною, сповненою гіркоти пошаною: «Давай-но поглянемо, хто кому зробить більшу честь, ти — Натові Таґґарту, чи я — Себастьянові д’Анконії».

* * *

«Даґні! Допоможи мені залишитися. Відмовитися. Незважаючи на те, що таки його правда!..»

Вона поглянула на Ґолта, знаючи, що це — той чоловік, проти якого вона нічого не могла вдіяти. Він сидів за кермом машини — не пішов слідом за нею, не зробив жодної спроби залишитися поруч, наче хотів дати їй можливість подякувати минулому, оскільки шанував приватність її самотнього привітання. Даґні зауважила, що він сидить так само, як сидів, коли вона вийшла назовні: передпліччя спирається на кермо під тим же кутом, пальці руки так само різьблено звисають. Його очі було звернено на неї, оце й усе, що Даґні зуміла прочитати з його обличчя: цей чоловік пильно за нею стежив, жодного разу не поворухнувшись.

Коли вона знову сіла поруч, він мовив:

— Це була перша людина, яку я у вас відібрав.

Обличчя Даґні було суворе, відкрите і спокійне, та все ж зухвале.

— Наскільки багато ви знаєте?

— Він нічого не розповідав мені словами. Я знаю тільки те, про що говорила мені його інтонація щоразу, коли він про вас згадував.

Даґні схилила голову. У тому, наскільки перебільшено він намагався підкреслити незворушність свого тону, вона прочитала натяк на страждання.

Він натиснув стартер і ревіння двигуна заглушило історію, яка постала було серед тиші. Машина рушила. Дорога стала трохи ширша, вона зміїлась у напрямку до залитого сонцем простору.

Даґні помітила, як серед гілок зблиснули дроти — їхнє авто виїхало на галявину. Перед узгір’ям стояла скромна будівля, зведена на похилому клапті кам’янистого ґрунту. То був простий гранітний куб завбільшки з дровітню — без вікон, без жодних отворів, не враховуючи дверей з відшліфованої сталі та складної системи дротяних антен, що рясно відгалужувалися від даху. Ґолт їхав повз будівлю, не звертаючи на неї уваги, аж Даґні раптом запитала:

— Що це таке?

Вона побачила, що він готовий усміхнутися.

— Електростанція.

— Ох, зупиніться, будь ласка!

Він підкорився, дав задній хід і зупинив машину біля підніжжя пагорба. Вже перші кілька кроків угору змусили її зупинитися — так, наче не було більше потреби рухатись уперед, не було куди видряпуватися. Даґні почувалася так само, як і тоді, коли щойно розплющила очі посеред цієї долини, в мить, яка стала уособленням всього її руху до мети.

Вона стояла, дивлячись угору, на будівлю, її свідомість піддалася цьому єдиному видовищу, єдиній