Читати книгу - "Великий секс у Малих Підгуляївцях"

Нада, думаю, до ворожки піти.

Питаю в дівчонок:

— Чи не знаєте ви якоїсь доброї баби, шоб на картах чи на кохвейній гущі прочитала мою судьбу?

А вони мені:

— Так ти обратися до Бориса, шо в тебе білу тувалєтну бомагу купля!

— Точно! — зраділа я. — Як же я сама не додумалася?

Був у мене клієнт постоянний, мєсний маг, так він брав тіко білосніжну бомагу, а як її не було — не брав нічого. Так я йому годила — всігда придержувала біленьку.

Один раз кажу: Борисе Борисовичу, візьміть оцю розовеньку, вона ж така ловкенька!

А він мені:

— Нє-а. На ній нічого не видно!

Я існачала не в’їхала, шо він імєє в виду, і питаю:

— А шо ж там должно буть видно?

— Як шо? — удивлявся він. — Узори! — і додав: — Коричневі… Я ж на них гадаю, як на кофейній гущі…

Мене єлі не знудило од отвращенія. А потом думаю: чого це я із себе нєдотрогу строю? Какать — то не звращеніє, то нормальна хвізіологія! Чого тут приндитися? І городські, і селюки — всі це роблять, і тут нема нічого стидного! Тим більше, дівчонки розказували, шо він усю правду каже, як на духу, і нікада не бреше.

Бачте, гівно теж може бути дуже пользітєльне. Наш народ якраз любе такі перчені словечка. От моя покійна баба Улита — царство їй небесне! — казала на пропащу людину «гівно всрате!». А коли не було чого їсти в хаті і я просила: «Бабо! Дайте їсти!» — то вона мені на те: «Гівенця попоїж!» А як хотіли в нашому селі когось зачепити за живе, то казали: «Іди ти в сраку!», «До сраки мені ти!» або «Поцілуй мене у сраку!». А як людина нічого доброго нікому — ні собі, ні чужому — не зробила за своє життя, говорили: «Прожив, як за пеньком висрався!» А як уранці встану і захочу бабі розказати сон: «Ой, бабо, мені таке снилося», — то вона мені одказувала: «Як з гори гівно котилося?»

Так от. Подумала я про це і рішила: навєрно, шось є в тій Борисовій ворожбі.

Зговорилися ми з ним про сіанс, прийшла до його в хату (а нада було приходить тіко тоді, коли дуже какать хочецця), висиділа з повним кишечником три часа, потім просиділа в його непровєтріваємому тувалєті двадцять минут, шоб добути зі сраки те, шо я три часа усілєнно запихувала назад, підтерлася тою бомагою, шо сама йому й продала, і зайшла в комнату гаданія. А він там сидить в масці і резинових рукавичках.

От там я і почула про свою судьбу:

— Жде тебе, Галько, золота дорога, золотий принц на золотому коні і золотий рібйонок.

— Оце й усе? — питаю.

— А шо тобі, мало?

Плюнула я і пошла в розстроєних чуствах додому. Таке гаданіє я можу й сама собі нагадать. Сіла на маршрутку, доїхала до розвилки, шо веде до мого села, і попхалася пішки, обвішана тувалєтною бомагою, як намистом.

Іду і думаю: який же путь вибрать? Через Курячу гірку (так короче, але важче під гору пхатися, а потім униз хоч на сраці з’їжжай!) чи обійти її (так довше, зато без потєрі калорій).

Як правило, я іду в обход. А тут вдруг так заностальгірувала! Згадалося, як ми з Брігадіром на цій гірці милувалися заходом сонця і домилувалися до того, шо скліщилися і скотилися до баби Халимонихи в двометрову кропиву.

А ше тому я пішла тоді через гірку, шо накануні мені наснився странний сон: вроді я найшла на Курячій гірці золоту хвібулу. Тіко не поддєлку, а настоящу. В нас у селі привикли поважати сни: даром сон не сницця, шось він да й означа.

От іду я, іду, дерусь угору, дерусь — так і вилізла на самий верх і присіла одпочить. А тут якраз сонце заходе. Сижу я і милуюся заходом сонця і згадую, як баба Халимониха нас розкліщувала: напоїла гадостю, після якої ми два дні не могли ногами переступати — так у нас все обм’якло. Брігадір даже спужався, шо більше в нього ніколи не встане. Але нічо’. Бог дав — устав. Рівно через три дня, як і казала баба.

Так от, сижу я на траві на Курячій гірці і ностальгірую. А сонце таке красіве, аж серце скімлить. І так мені стало харашо, як у раю. Так тепло і спокойно. І роїлися в мене в голові разні мислі. Я пойняла, шо жисть — це суєта, а мені нада внутрішнє спокойствіє.

Отак я сиділа і думала, і вдруг мене хтось хвать за руку желізною хваткою і потягнув у яму — ту саму, яку колись архіологи розкопали. Я зразу ж познала ту желізну хватку. Вже один раз у мене таке було, ну, помните, у першу брачну ніч. Но на цей раз я вже такою дурною не була: вже так сильно не одбивалася, як прошлого разу. Я ж усьо-таки не хто-небудь, а сама Мінетія, жона скіхського царя Осрісіса! Ну, канєшно, брикнулася я раз-два для прілічія, шоб не подумали, шо я уже на всьо согласна, а потім зробила вид, шо обезсиліла, і оддалася на розтєрзаніє врагам.

Тягнув мене той самий воїн у золотому шльомі, начальник їхньої охрани, до якоїсь діри, а там ми — раз! — і провалилися прямісінько в підземне царство-государство.

Канєшно, ви мені не повірите. Подумаєте, шо це були глюки. Але це не глюки. Це чистісінька правда. Випийте ще. Ну як, пішло? То слухайте.

Очутилася я в підземному царстві-государстві. А там усе в золоті. В скіхському золоті. Я аж обалділа. Не те шоб я золото дуже любила, мені воно без разниці, просто вся обстановка така була, як у сказці.

Іду по саду — а сад золотий: золоті дерева, на них зумрудні листочки, рубінові вишеньки, срібні птічки з бірюзовими очками.

Затягли мене сперва їхні баби в золотий басейн освіжитися! Ото було правильно. Я ж послі базару і отого гівняного ворожіння не вспіла ні помитися, ні подмитися. А до царя треба йти чистенькою. Нахлюпалася я в тому басейні довсеру!

Потім повели мене баби у баню золоту. Масаж усякий зробили! У тих скіхських бабів руки, як у мужиків. От, думаю, звідкіля взялася наша підгуляївська порода! Від скіхвів! Нічим її не проймеш!

Потім ті ж самі баби затягнули на мені золотий корсет і наділи на мене золоті наперстки і золоту діадему на голову. А на