Читати книгу - "Чарівник Смарагдового міста"

Тим часом пліт несло вниз за течією. Бідолашний Страшило залишився далеко позаду, а незабаром і зовсім зник за поворотом річки.

— Доведеться мені лізти у воду, — промовив Полохливий Лев, дрижачи всім тілом. — Ох, і боюся ж я води! От якби Гудвін уділив мені сміливості, тоді мені й мере було б по коліна, а так… Але нічого не поробиш — нам треба якось дістатися берега. Я попливу, а ви тримайтеся за мого хвоста.

Лев плив, сопучи від напруги, а Залізний Дроворуб міцно тримався за кінчик його хвоста. Важка то була робота — тягнути пліт, однак Лев поволі наближався до другого берега. Незабаром Еллі переконалась, що жердина дістає дна, і почала допомагати Левові. Після важких зусиль зовсім змучені мандрівники нарешті дістались берега — дуже далеко від того місця, де починали переправу.

Лев тут же на березі простягнувся, задерши лапи догори, щоб просушити своє змокле черево.

— Куди тепер підемо? — спитав він, мружачись на сонечко…

— Назад, туди, де залишився наш друг, — відповіла Еллі. — Ми ж не можемо йти далі, не визволивши нашого любого Страшила.

Подорожні пішли берегом проти течії річки. Вони довго ішли, похнюпивши голови, плутаючись ногами в густій траві, і кожен з сумом думав про товариша, який залишився посеред річки.

Раптом Залізний Дроворуб закричав щосили:

— Погляньте!

І вони побачили Страшила, який мужньо висів на жердині посередині широкої та швидкоплинної річки. Сердега здалеку здавався таким сумним, маленьким та самотнім, що у друзів на очі навернулися сльози. Найбільше розхвилювався Залізний Дроворуб. Він безладно бігав берегом, кинувся був і до води, та вчасно схаменувся і відскочив назад, потім скинув свою шапку-лійку, приклав до рота, ніби рупор, і оглушливо закричав:

— Страшило! Любий друже! Тримайся! Зроби ласку, не падай у воду!

Залізний Дроворуб умів дуже ввічливо просити. До мандрівників долинуло ледь чутне:

— … юусь!.. коли… е… лююсь…

Це означало: «Тримаюсь! Ніколи не стомлююсь!..»

Згадавши, що Страшило справді ніколи не стомлюється, друзі дуже зраділи, і Залізний Дроворуб знову загорлав у свою лійку-рупор:

— Не падай духом! Ми не підемо звідси, поки не врятуємо тебе!

І вітер доніс відповідь:

— … аю!… тесь… а… не!

Це означало: «Чекаю! Не хвилюйтесь за мене!»

Залізний Дроворуб запропонував сплести довгий мотузок із лика. Потім він, Дроворуб, полізе у воду і зніме Страшила, а Лев витягне їх мотузком. Та Лев насмішкувато похитав головою:

— Ти ж плаваєш не краще від сокири! Залізний Дроворуб засоромлено замовк.

— Напевне, доведеться мені знову плисти, — сказав Лев. — Однак важко розрахувати так, щоб течія принесла мене саме до Страшила…

— А я сяду тобі на спину й спрямовуватиму тебе! — запропонував Тотошко.

Поки мандрівники судили-рядили, на них здалеку допитливо поглядав поважний довгоногий Чорногуз. Згодом він підійшов до мандрівників ближче і зупинився на безпечній відстані, підібгавши праву ногу і примруживши ліве око.

— Що ви за публіка? — спитав він.

— Я — Еллі, а це мої друзі — Залізний Дроворуб, Полохливий Лев і Тотошко.

— Ми йдемо в Смарагдове місто.

— До Смарагдового міста не сюди, — зауважив Чорногуз.

— Та ми знаємо. Але нас занесла річка, і ми загубили товариша.

— А де він?

— Оно! Бачиш? — Еллі показала рукою. — Висить на жердині.

— Чого він туди забрався?

Чорногуз був розсудливий птах і хотів знати все до найменших подробиць. Еллі розповіла, чому Страшило опинився посеред річки.

— От якби ти його врятував! — крикнула Еллі і благально склала долоні. — Ми так будемо тобі вдячні!

— Я поміркую, — поважно мовив Чорногуз і заплющив праве око: всі лелеки, коли роздумують, обов'язково заплющують праве око. Та ліве око він заплющив іще раніше, от і стояв він із закритими очима на лівій нозі й похитувався, а Страшило висів на жердині серед річки й теж похитувався од вітру.

Подорожнім надокучило чекати, і Залізний Дроворуб мовив:

— Послухаю, про що він думає, — і тихо наблизився до Чорногуза.

Але до нього долинуло рівне з присвистом дихання Чорногуза, і Дроворуб здивовано вигукнув:

— Та він спить!

Чорногуз і справді, поки думав, заснув. Лев страшенно розгнівався й гаркнув:

— Я його з'їм!.

Чорногуз спав чуйно й одразу розплющив очі.

— Вам здається, що я сплю? — схитрував він. — Ні, то я просто замислився. Таке важке завдання… Дуже великий і важкий ваш товариш, от і міркую, чи вдасться перенести його на берег.

— Це він важкий? — вигукнула Еллі. — Та Страшило напханий соломою і легенький, як пір'їнка! Навіть я його піднімаю.

— Ну, тоді я спробую! — сказав Чорногуз. — Але знайте, коли він виявиться заважким, я кину його у воду. Добре було б спочатку зважити вашого друга, але де візьмеш зараз ваги. Лечу.

Як видно, Чорногуз був обережним і розважливим птахом.

Чорногуз змахнув широкими крилами й полетів до Страшила. Він учепився йому у плечі міцними кігтями, легко підняв і переніс на берег, де сиділа Еллі з друзями.

Коли Страшило знову опинився на березі, він гаряче обійняв друзів, а потім звернувся до Чорногуза:

— Я вже гадав, що мені доведеться вічно стирчати на жердині посеред річки й лякати рибок! Зараз я не можу тобі подякувати як слід, бо у мене в голові солома. Але після відвідин Гудвіна я розшукаю тебе, і ти дізнаєшся, яка сердечна дяка людини, що має мозок.

— Дуже радий, — поважно відповів Чорногуз. — Я люблю допомагати тим, хто потрапив у біду, особливо коли мені це не дуже важко… Ой, забалакався я тут з вами. А на мене ж чекають дружина та дітки. Зичу вам благополучно дістатися Смарагдового міста й одержати все те, чого ви бажаєте!

І він ввічливо подав кожному мандрівникові свою червону зморшкувату лапу, й кожний дружньо потис її, а Страшило так трусив її, що мало не відірвав.

Чорногуз полетів, а мандрівники пішли берегом. Щасливий Страшило пританцьовував і співав:

— Ей-гей-гей-го! Я знову з Еллі! Потім через три кроки:

— Ей-гей-гей-го! Я знову з Залізним Дроворубом!

І так він перебирав усіх друзів, у тому числі і Тотошка, а потім починав свою нехитру, але таку щиру та веселу пісеньку.

ПІДСТУПНЕ МАКОВЕ ПОЛЕ