Читати книгу - "Сто пригод Барвінка та Ромашки"

Аж зігнулись, аж прив’яли...

— Поводирю, зле тобі? —

Підупав Барвінок духом.

Занімів, не вірить вухам,

І Ромашечка в журбі.

Всі любили цього птаха...

Та невже він, бідолаха.

Більше ключ не поведе?

Був він добрим головою.

Не хвалився булавою.

Але слово мав тверде.

Ще тримав якусь живинку,

Бо гукнув: — Агов, Барвінку!

Ось наказ, вчини як слід:

В Конча-Заспі є діброва,

В ній — ростина прездорова.

Дуб, якому сотні літ.

Під отим крислатим Дубом,

Дідуганом сивочубим.

Мчать сторіччя, як вода.

Кажуть, бачив він Добриню

Й Ольгу, київську княгиню,

Як була ще молода.

Парубійком кучерявим

Розмовляв із Святославом,

Сам тримав його коня,

Ярослав, що Мудрим звався.

Під Дубком цим роззувався,

Спочивав ясного дня.

Зрів він половців і обрів.

Червонів, курився обрій

Від татарської орди!

Меч співав, сичали стріли, —

Тут бійці списи гострили,

Наступали в три ряди.

Тут Хмельницький з Кривоносом

Тихо їхали покосом.

Коливаючись в сідлі.

Під Дубком житняк жували,

«Хмеля» й «Горлицю» співали.

Стиха дзенькали шаблі.

А загарбників-жовнірів

Полювали, наче звірів,

Козаки на цім лугу.

Ой, частенько в дні понурі

Лютували грізні бурі.

Дуб згинаючи в дугу!

Лиш сміявся він розлого,

Бо надійний корінь в нього

І гілки — трудівники.

Сяють жолуді на сонці...

Він у славній нашій Кончі

Простоїть іще віки!

Та не тільки довголіттям

І своїм козацьким віттям

Славен мудрий чарівник.

Добрий велет в буйних шатах

Він, цей Дуб, весни глашатай

І господар з року в рік.

Потаємне, дітки любі,

Є дупло у тому Дубі,

В ньому — скринька чарівна.

Навіть поночі — в промінні:

У коштовному камінні

Кожна в скриньці сторона.

А під кришкою з кришталю.

Мов за сонячною даллю.

Сяє дудочка мала.

Золота вона чи срібна —

До промінчика подібна

І гладенька, мов стріла.

Лиш торкни її вустами.

Поле вибухне житами.

Вкриє землю буйноцвіт.

Теплі зорі над гаями

Озовуться солов’ями.

Задзвенить щасливий світ.

Всяк почне гніздо мостити,

І у кожнім скоро діти

Запищать на всі лади.

Загуде сім’я бджолина

Щоб запліднилась рослина.

Затужавіли плоди.

Не сурмить вона до строку.

Тільки раз сурмить щороку

Попід Дубом віковим.

Хто ж сурмити має право?

Прислухайтесь, пильна справа!

Коли встигну — розповім...

Лиш струмки задзвонять радо.

Кличе Дуб Велику Раду

Зеленавим перначем.

Засідає звір і птиця

І достойний, як годиться.

Наречеться сурмачем.

Має діло й заковику:

Не призначать зроду-віку

Ані вовка, ні змію.

Треба бути дуже добрим.

Працьовитим і хоробрим

У роботі і в бою.

Той, хто вдачу іншу має.

Хай ту сурму не займає, —

Громовиця зіб’є з ніг!

Сурма відьмою завиє.

Знову холодом повіє,

І травицю вкриє сніг.

Мав я честь, сурмив три роки!

Але ось остайні кроки, —

Ні летіти, ані йти.

Заслужив, либонь, спочинку.

Тож весну ясну, Барвінку,

Провістиш за мене — ти!

Пам’ятай, що без сигналу

Все лиш тлітиме помалу

І жовтець не зацвіте.

Доручаю вам, малята.

Українські соколята.

Діло славне й непросте!

Вам удвох потрібно конче

Пробиватися до Кончі.

Дуб чекає сурмача! —

І на цім Лелека-воїн,

Слави вічної достоїн.

Тихо згаснув, як свіча.

В лузі вдарили оркестри.

Підняли Лелеку сестри.

Попливла труна важка...

Дядько Кріт могилу вирив.

Сотні сот птахів і звірів

Проводжали ватажка.

Кожен кинув шмат землиці,

А наверх поклали глиці.

Біля схилених голів

Став Барвінок на коліна.

Мовив: — Швидко і сумлінно

Так зроблю, як ти звелів!

П

Знов гуде весняний клопіт,

В темнім лісі — кінський топіт.

Навалилась ніч глуха.

Поряд з хлопчиком —

Ромашка,

Трохи Коникові й важко,

Але скаче, мов блоха.

Тягне холодом з діброви.

Наш Барвінок хмурить брови,

Слід спішити, річ ясна...

Повні тьмяної омани,

Сунуть вибалком тумани,

І весна — і не весна!

Де ж ти, сурмо довгождана.

Може, недругу віддана.

Хтось чужий заліз в дупло?

А від нього злістю віє.

Бідна сурма вовком виє.

Відганяючи тепло.

День і ніч летять малята.

Ніч, як море розіллята.

Притомилося дівча.

Притулилось до хлопчинки.

До Барвінкової спинки.

До козацького плеча.

А Барвіночок не в дусі,

Сум в очах і різкість в русі.

Щось весна йому — не те...

Скрізь — болото, непорядки.

Де город?

Лиш чорні грядки,

Все мов нехотя росте!

Де Гарбузик-товстопузик?

В насінинці ш,е Гарбузик!

Де Цибуля? Де Часник?

Під землицею пухкою.

Мов під теплою рукою.

Весь город надовго зник.

— От якби, Ромашко, літо, —

Хлопчик мовив сумовито, —

Зустрічала б нас рідня...

Пастернак би взяв цимбали,

І троїсті б нам заграли.

Як діждати того дня?

— Бач, напала нетерплячка!

Відійшла зимова сплячка, —

Все живе пішло у ріст.

Хоч простим очам не видко —

Розвиватимуться швидко

І стебелечко, і лист.

Дід Гарбуз тепер — дитинка...

Жовтувата насінинка —

Теплий сховок гарбуза.

Але скоро вийде з грядки.

— Ну й Ромашка! Всі загадки.

Мов насіннячко, луза!

Все ти знаєш, тільки — звідки?

— Ось два ока — щирі свідки.

Що знання беру з книжок.

Не читаю детективи,

А історії правдиві

Про весняний бережок.

— Не хвалися, грамотійко,

Знаєш поки що на двійку!

В мене — дудка на умі...

Не ятри книжками душу.

Скоро я до школи рушу.

Почитаємо й самі!

Ти міркуєш, я — ледащо?

А «Буквар» шукав я нащо?

Потрудився до ладу!

Знай, за морем, вірний слову,

Я вивчав турецьку мову.

— Кинь слівце!

— Хау ду ю ду!

— Розбишака, це ж англійська!

— Хай англійська, та не свійська!

Слухай далі: вас іст дас?

— Це ж німецька! Ти, Барвінку,

Маєш совісті краплинку?

Ти великий дуриндас!

— Я французьку знаю краще.

— Та мовчи вже, непутяще!

— От послухай: кес кесе!

Не в Марселі, не в Тулузі, —

Рве траву Марія в лузі,

А Іван телят пасе!

Розважаючись по змозі.

Скачуть друзі по дорозі.

Ніч — як кисле молоко.

Коник Дзвоник йде тихіше.

Нашорошивсь, гучно чмише.

Занімів і наш хвалько.

До Барвінкового вушка

Нахилилася подружка.

— Глянь, дві фари на шляху!

Краще б ти, Барвінку, збочив.

Щоб вантажник не наскочив.

Не вчинив біду лиху.

А зловісні жовті фари

Піднялися аж до хмари.

Блимонули звідтіля.

Коник Дзвоник закрутився.

Мало в яр не покотився.

Мов налякане теля.

Ледве втрималися друзі