Читати книгу - "Останній з могікан"

Індіяни, не вагаючись ні хвилини, взяли під гнуздечку наполоханих коней і, хоч як ті впиралися, ввели їх у річку.

Не заходячи на глибоке, вони повернули проти течії і скоро зникли за виступом берега.

Тим часом розвідник із схованки під низькорослими кущами, що віттям торкалися води, добув каное, зроблене з кори, і жестом запросив жінок сідати. Ті без вагань скорилися, і лишень раз по раз тривожно поглядали позад себе, до навислого мороку, що тепер стояв, наче темний мур, уподовж берега.

Тільки-но Кора й Еліс посідали, як розвідник скомандував Гейвордовї стати по один бік вутлого суденця, сам став по другий, і вони потягли човна проти води, а похнюплений власник забитого лошати ступав за ними. Так вони мовчки пройшли добрий шмат дороги, — чулося лиш, як вода хлюпотіла круг човна та сплескувала при кожному їхньому, хоч і як обережному кроці. Гейворд не противився, щоб човна спрямовував розвідник, котрий то підступав ближче до берега, то відходив далі, обминаючи глибини та скелі, — шлях-бо цей, либонь, був йому добре знайомий. Вряди-годи він приставав і в непорушній тиші, яку ще більш посилювало глухе, але все чутніше ревіння водоспаду, напружено прислухався, чи не долине звук із сонного лісу. Впевнившись, що все тихо і що навіть його принатурене вухо не вловлює ніяких ознак наближення ворога, він розважливо й поволі рушав далі. Раптом в око Гейвордові впала якась велика чорна пляма в тому місці, де високий берег кидав ще глибшу звичайного тінь на темні й без того води. В непевності, чи йти далі, він показав у той бік своєму супутникові.

— Атож, — спокійнісінько відповів розвідник, — індіяни на свій розум сховали тут коней. Вода не полишає сліду, а в цьому змроку то й сова осліпне.

Незабаром білі та індіяни зійшлися, і влаштовано нову раду. Ті, чия доля залежала від чесності й винахідливості цих невідомих лісовиків, дістали нагоду дещо докладніше придивитись до свого становища.

Річку обступали високі й урвисті скелі, одна з яких нависла просто над човном. На скелях росли високі дерева, що перехилилися через край прірви, створюючи враження, наче потік біжить глибокою та вузькою ущелиною. Внизу під цими фантастичними скелями та клаптюватими вершечками дерев, що тьмяно виступали проти зоряного неба, все поглинав чорний морок. Позад них близький поворот берега обмежував краєвид такою самою темною, лісистою смугою. Зате попереду, і то недалеко, вода наче дибилась аж до неба, а тоді спадала долі в печери, звідки доносився понурий гул, що повнив вечірню тишу. Вся місцина виглядала усамітнено, і сестри, придивляючись до цієї романтичної, хоч і грізної краси, пройнялися почуттям безпечності. Але ось їхні провідники порушились і відірвали жінок від роздумів над дикими чарами ночі, нагадавши їм про непевність їхнього справжнього становища.

Коней прив'язано було до кущів, що подекуди росли в западинах між скель, і там, стоячи у воді, мали вони провести цілу ніч. Розвідник посадовив Гейворда та його посмутнілих супутників на носі човна, а сам став на кормі, бувши при тому такий спокійний і впевнений, наче мав кермувати куди міцнішим суденцем, аніж оце із кори. Індіяни обережно подалися назад, до коней, а розвідник, упершися жердиною в скелю, сильним поштовхом послав крихку шкаралупину в самий нурт спіненого потоку. Довгі хвилини точилася завзята боротьба між легкою бульбашкою, в якій вони пливли, та прудкою течією, і не знати було, хто перетягне. Наші мандрівці не те що рукою ворухнути, а й дихнути боялися, щоб не віддати вутле суденце на поталу розшалілому потокові. Разів двадцять їм здавалося, наче водяний нурт ось-ось допровадить їх до загибелі, але щоразу вправна рука стерничого скеровувала човен носом проти течії. Тривала й заповзятлива боротьба — жінкам уже вона починала здаватись безнадійною — врешті скінчилася перемогою. У ту ж мить, як Еліс заплющила з жаху очі, впевнена, що це вже їх поглинає крутіж під водоспадом, човен підплив і зупинився біля пласкої скелі, яка ледь виступала з води.

— Де ми? І що нам далі робити? — спитав Гейворд, побачивши, що розвідник скінчив свою тяжку працю.

— Ви біля підніжжя водоспаду Глен, — голосно відповів той, не боячись, що хтось чужий почує його крізь гуркіт води. — А зараз треба обережніш висісти, щоб човна не перекинути й не поплисти самим назад цією важкою дорогою, і швидше, ніж сюди ми пливли. Нелегко на цій річці справуватись, коли вода збутніє. І п'ятьох чоловік — то теж забагато, щоб їх не замочити на такому човенці, зліпленому з березової кори й живиці. Отож вибирайтесь на скелю, а я поїду по індіян та по м'ясо. Краще заснути без скальпа, аніж померти з голоду серед достатку!

Мандрівники охоче його послухали. Коли на землю ступив останній з них, човен крутнувся, і за яку хвильку висока постать розвідника, ковзаючи над водою, щезла в непроникненній темряві, що опосіла річку. Лишившись без провідника, подорожні стояли кілька хвилин на місці, побоюючись і кроку ступити на нерівній поверхні, щоб не звалитись до однієї з численних глибоких розчепин скелі, де клекотіла, спадаючи, вода. Непевність ця, однак, не довго тяглася: човен, якого кермували індіяни, вже прибився знову до низької скелі, коли нашим подорожнім видавалося, що розвідник мав би ще тільки шукати своїх товаришів.

— Отже є в нас і фортеця, і залога, й харч, — весело промовив Гейворд. — Тепер нам не страшний Монкалм з його союзниками. Але, наш пильний вартівниче, зможете ви розрізнити на тім березі ірокезів, як то ви їх називаєте?

— Я називаю їх ірокезами, бо вважаю кожного тубільця, що розмовляє чужою мовою, за ворога, хоч би він і вдавав, ніби служить королю. Якщо Вебові треба індіян вірних і чесних, хай бере племена делаварів, а тих пожадливих і брехливих могоків та онейдів разом з їхніми шістьма негідницькими племенами хай віддасть французам, де їм і належить бути.

— Тоді б ми змінили войовників на страхополохів. Делавари, я чув, відклали геть свої бойові топірці і дозволяють, щоб їх за жінок вважали.

— Атож, але ганьба за це падає на голландців[15]