Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

від татарських набігів та слугувати базою для майбутнього великого походу на Крим. Окрім того, протягом 1688 року кіннота реєстрових полків та компанійці відбили кілька нападів татар на села та міста Полтавського полку, а восени того ж року компанійці полку І. Новицького і частина Переяславського полку зробили серйозну спробу захопити Очаків – щоправда, не досить вдалу (було спалено передмістя, і полки повернулися додому). Отже, почалася активна наступальна боротьба проти турецьких володінь у південній Україні, яку мав дещо полегшити той факт, що основні сили турків та татар у цей час воювали проти союзників Росії по Священній Лізі – Польщі та Австрії.

У вересні 1688 року з указом про підготовку до походу і для розробки спільного оперативного плану в Батурин до Івана Мазепи прибув царський посланець Федір Шакловитий. План було розроблено, причому гетьман порадив розпочинати похід ранньої весни, аби мати вдосталь фуражу і води та не допустити підпалення степу татарами (як це сталося під час походу 1687 року). Того ж місяця Іван Мазепа розіслав реєстровим та охотницьким полкам інструкції про підготовку до походу. У середині лютого 1689-го російська армія воевод В. Голіцина, Я. Долгорукова, Л. Неплюєва та ін. зібралася у призначених місцях, на початку березня у Севську відбулася нарада командирів з приводу плану дій, на якій були присутні і гетьман зі старшиною. Відкинувши поради Івана Мазепи і пропозицію генерала Патріка Гордона вести наступ поступово, будувати в міру просування укріплення і забезпечити фланги, захопивши турецькі фортеці в пониззі Дніпра, головнокомандувач князь Голіцин, як виявилося згодом, прирік свою 112-тисячну армію і 40-тисячне козацьке військо на невдачу. Величезна об'єднана армія витримала кілька важких боїв з татарами, в тому числі у Зеленій та Чорній долинах (15 – 16 травня 1689 року), коли лише вчасно кинуті в бій гетьманом Мазепою сердюцькі сотні своїм рушничним вогнем врятували від цілковитого винищення Сумський та Охтирський полки. Під час походу виявилося, що ні російська, ні українська реєстрова кіннота не можуть гідно протистояти татарам, і лише масований вогонь піхоти та артилерії (російської та полкової козацької) спроможні завдати татарам поразки. 20 травня знесилене військо дісталося Перекопу, але за браком амуніції, через загальну втому і відсутність води похід було припинено, і полки з великими втратами повернулись додому (є дані, що лише російське військо втратило до 20 тисяч убитими й померлими і 15 тисяч – полоненими). Основна мета – захоплення Криму – залишилася нездійсненною, хоча похід і допоміг союзникам Росії, відтягнувши на якийсь час із Балкан та Угорщини значні татарські сили.

Наступний, 1690 рік пройшов відносно спокійно для України, але вже в 1691-му сталася подія, що суттєво вплинула на реалізацію гетьманом Мазепою політики, спрямованої на боротьбу проти турецько-татарського панування на півдні України, – так зване «повстання Петрика». Олександр Оглоблін характеризує колишнього дрібного гетьманського урядовця (військового канцеляриста) Петра Іваненка (Петрика) як «людину неабияку, енергійну і завзяту, сміливу і заміристу… з глибоким розумінням політичної ситуації… вогненним патріотизмом». Петрик, можливо, пов'язаний родинними зв'язками з тодішнім генеральним писарем Василем Кочубеєм, 1691 року втік на Січ, а згодом із ватагою у кількасот запорожців (гетьман Мазепа через своїх агентів – Горбаченка і переволочанського дозорця Рутковського – зумів запобігти переходу основної маси запорожців, невдоволених Москвою, на бік Петрика) відбув до Криму, де був проголошений «гетьманом України з ханського боку». Він уклав з кримським ханом дуже цікавий договір (26 травня 1692 року), в якому Україна проголошувалася вільною державою і татари зобов'язувалися допомогти визволити її з-під влади Москви та Речі Посполитої. Петрик обіцяв скасувати в Україні ненависні оренди та інші обтяжливі для простого люду податки. Спочатку Петрика і татар підтримала частина населення містечок по річці Орелі (зокрема сотенні містечка Царичанка та Китайгород), але загроза наступу швидко зібраних гетьманом Мазепою Ніжинського, Лубенського і кількох охотницьких полків змусила Петрика і татарських мурз відступити. Пропаганда «ханського гетьмана» (універсали Петрика та «відповіді» на них Мазепи подає літописець Величко) не мала в Гетьманщині особливого успіху – населення надто вже втомилося від постійних військових дій, і у справи Петрика було небагато шансів на успіх. Нові руйнівні походи Петра Іваненка і татар у 1693 і 1696 роках на Лівобережжя та Слобідську Україну виявилися невдалими (оперативно працювала гетьманська розвідка, вчасно захоплювалися татарські «язики»), і невдовзі Петрик зійшов з політичної арени. Сьогодні відомо, що він не загинув від руки козака Вечорки у 90-ті роки XVTI століття, як колись вважав Микола Костомаров, і жив ще на початку наступного. Цікаво, що антиросіиська агітація Петрика за стилем дуже схожа на подібну ж пропаганду самого Мазепи зразка 1708 – 1709 років та прокламації Пилипа Орлика. Оглоблін (який найдетальніше розглянув постать «ханського гетьмана») навіть вважав за можливу співпрацю Орлика і Петрика після 1709 року в Бендерах, але жодних вагомих доказів на користь цього не надав.

Та для дослідника дипломатичної діяльності гетьмана Мазепи значний інтерес становить питання, чи був Петрик якось пов'язаний з гетьманом і його планами (адже саме інспірацію Петрика на повстання закидає гетьманові С. Величко; щоправда, деякі запорожці вважали, що Петрик просто втік від сварливої дружини – родички Василя Кочубея). Оглоблін, довівши значну вірогідність зв'язків Петрика з діячами так званої «старшинської опозиції» (Іскри, Жученки, Кочубей, Полуботки, Святополк-Четвертинський), водночас проаналізував практично всі факти, що можуть свідчити на користь причетності самого Мазепи до цієї справи (наприклад, матеріали допитів колишніх спільників Петрика, які інколи згадували про листи від Мазепи, що нібито були у «ханського гетьмана», а потім зрікалися своїх свідчень). Тому за непевністю доказів ми навряд чи можемо прийняти навіть гіпотезу самого ж Оглобліна про «опосередкований вплив» Мазепи на початку «справи Петрика», адже жодного прямого доказу на користь причетності Мазепи до планів Петрика дотепер не виявлено. Тому, вважаючи Івана Мазепу за цілковитого реаліста в політиці, мабуть, не варто шукати в усій (напівавантюрній все-таки) «справі Петрика» слідів впливу гетьмана. Не варто забувати також, що зв'язки Петрика зі «старшинською опозицією» і її планами принаймні дискредитувати гетьмана Мазепу в очах Москви є цілком вірогідними. Більш важливим є твердження О. Оглобліна про те, що політична програма Петрика ідейно заперечувала Переяслав та саму ідею союзу з Росією або Польщею – тобто державами, яким було найбільш вигідне розчленування українських територій у цей період. Парадоксально, але програма Петрика продиктована тією ж невблаганною геополітичною логікою, яка згодом змусить головного опонента «ханського гетьмана» – Івана Мазепу – піти на союз із «третьою силою», однаково ворожою Москві та Варшаві, аби надати