Читати книгу - "Курва"

Вона не звикла сидіти вдома, не могла так багато часу, який раптово вивільнився, проводити сам на сам із собою. Чулася, наче засуджена в камері. Кілька стін, один і той самий до болю знайомий інтер’єр. Розмаїті думки, яких уникала все своє життя, раптом із непереборною силою почали свій наступ.

Одразу нагадали їй про вік. Про зморшки біля очей, порушений контур обличчя, відвислі перса, целюліт на стегнах, живіт, який давно не може втягнути, і не рятують ні еластичні колготи зі зміцненою структурою, ні пояси. Нагадали про незакінчену дисертацію, про закинуту працю, дослідження, статті. Нахлинули спогади-думки про Михайла, який так і не одружився, чекаючи на її згоду. Про Петра, який погодився на одруження, коли була вже вагітна від нього на третьому місяці. Тільки через погрози її батька, що на той час був водієм високопосадовця, поспішно, поки не народила, справили весілля… Пощо їй це все? У її сорок три…

За перший тиждень встигла поприбирати, випрати і повипрасовувати геть усе, навіть те, що валялося з минулого року. Бо ж досі вона працювала на двох роботах, аби хоч якось кінці з кінцями звести. Вона завжди примудрялася дати лад господі між працею, ходінням на батьківські збори до старшого, забиранням із шахів молодшого. А що тепер?

Тамара приносила до нас свої очі й думки, що переповнювали її єство і з якими вона не могла впоратися самотужки. Намагалася знайти собі місце серед нас. Робила чай, готувала канапки. Дружньо. По-домашньому. Та здебільшого її уникали.

Жінка викликала дивні, нудотні відчуття. Наче оскома на зубах. Найперше – вона була дружиною шефа, Петра Никифоровича, тобто людини, яка твердо стояла на ногах і впевнено дивилася в майбутнє. Позавчора наша компанія уклала договір з іноземною фірмою на кілька років уперед і тепер ні в чому не відчувала потреби. Ну і якось так склалося, що жінки, які працювали в Петра Никифоровича, були всі як одна незалежними, гордими, впевненими в собі, привабливими, доглянутими і… одинокими. Себто кожна могла без особливих труднощів скласти конкуренцію Тамарі Миколаївні. Та ще й яку.

Це трапилося напередодні новорічного свята. Працівниці нашого невеличкого колективу надумали над Тамарою Миколаївною пожартувати. Десь у глибині душі мали надію, що після свят у жінки пропаде бажання вчащати на фірму та відволікати від звичного ритму праці свого чоловіка та й усіх решту. Удома у кожного були свої клопоти, тож спостерігати за чужим приватним життям не хотілося.

Жінка хмеліла з кожним келишком усе більше й більше, а мої колежанки навіть закусити як годиться не давали – підливали та підливали. Я помітила, що дружина шефа втрачає контроль над рухами, її очі скляніють, повіки важчають, ноги мимоволі розсуваються і на загальний огляд відкривається величезна, розміром із долоню, діра з десятками стрілок врізнобіч. Отаке собі сонце зі стрільчастими променями на внутрішній частині стегон, зазвичай закритій від чужого ока. Я бачила, як, натхнена тими ж працівницями, Тамара потяглася цілуватися до чужого чоловіка, що сидів ліворуч від неї. Шеф спізнювався, вона ставала дедалі неконтрольованішою. Я знала, що мене буде покарано за те, що мовчки спостерігала за сценою, яка відбувалася за столом. Але не знала, що так швидко.

Спочатку я впріла, а за мить похолола. У маршрутному таксі, яким добиралася додому, покинувши вечірку в розпалі (напевне, надіялася на пом’якшення покарання), раптом стало напрочуд просторо. Поряд зі мною скрикнула жіночка. З її гострого, наче шпиця, зойку я зрозуміла все швидше, ніж вона встигла озвучити.

– Йой, людоньки, як же я тепер?! – той лемент нестримно переростав у плач.

Усі мовчали, та кожному стало цікаво, скільки поцупили. Я стерпла чомусь іще перед тим, як жінка почала квилити, і до того, як зрозуміла, що сама стала жертвою кишенькового злодія. Похапцем засунула руку в торбу. Так і є. Гаманець розкритий і… порожній. Немає ні грошей, ні ключів від броньованих дверей нового помешкання, яке тільки-но купила.

– Пане водій, ви… ви… співучасник злочину, – мусила з чогось розпочати і я свій зойк.

Заголосити традиційно в мене бракувало зухвальства. Я розуміла, що покарана заслужено, але в глибині підсвідомості все-таки вважала це несправедливим. Могло б бути щось у вигляді попередження, адже не я виступала ініціатором споювання шефової.

– Що ви від мене хочете, пані? Чому причепились? Я вам що, сторож? Треба було пильнувати свої торби, а то постають, роти пороззявляють, а ти винен, що їх обікрали, – наступав він замість того, аби вибачитися.

Його поведінка розпалила мене ще більше.

– Чому ви не попередили, що на маршруті злодії?! – не вгавала я. – А якби це була ваша донька, а в неї останні гроші, ви б так само у вус посміхались?!

Водій чомусь мовчав. Мовчала обікрадена жіночка. Мовчали нечисленні пасажири маршрутного таксі. Тоді я нарешті по-справжньому розревілася. Гірко, безутішно, голосно схлипуючи і не турбуючись ні про потворну гримасу, ні про соплі і сльози, розмазані по всьому обличчі, ні про елементарні правила пристойності. Я згадувала. Згадувала розповідь однієї з подруг, яка залишилася там, на вечірці, про її матір.

Стефці, моїй співробітниці, тоді було чотири роки, і вона лежала в лікарні. Лікарям не вдавалося поставити діагноз, Стефка згорала у високій температурі, мати безгучно плакала біля її ліжка.

– Хочу до татка, – висохлими губами лепетало дитя.

Стефчина мати заходилася ще більшими сльозами, бо у Стефки ніякого батька не було. Себто він, звичайно, був, але Стефка його не знала – він поїхав із країни ще до того, як народилася дівчинка.

Як і кожна мати, жінка готова була небо прихилити, зіроньку дістати для своєї донечки, але що може вдіяти з її бажанням побачити батька? Чоловік – навіть не зірка, його дістати ще важче. Отак, залита сльозами, ішла вона додому, аби змінити одяг і прихопити якусь книжечку для Стефки – а раптом вдасться відволікти.

– Ви чому плачете? Вас хтось образив? – за спиною.

Жінка і не зауважила, як пройшла повз молодого чоловіка у військовому однострої, який очей із неї не зводив. Розгублено зупинилася. Стала мов укопана. Одразу й не зрозуміла, про що її запитують, але… голос. Такий лагідний,