Читати книгу - "Рута"

Та мовчки обернулася до вікна, через яке долинав голос, зігнула праву руку у лікті, а лівою вдарила її у згині.

Борис, дивлячись на неї, усміхнувся:

— Як я це люблю!

4

Сцена — головний механізм керування протестом. Так повелося з часів Помаранчевої революції, коли вперше Київ замість співаків побачив на Майдані політиків. І за десять років традиція не змінилася. Велетенська споруда з апаратурою, звук якої чує весь центр міста, із освітленням, в якому можна вести телетрансляції, з кіловатами електрики, яка споживається щохвилини, стояла на головній площі країни і концентрувала навколо себе активістів. Адже сцена Майдану виконувала одночасно функцію мітингувальної трибуни, звідки виголошують заклики та гасла, капітанського містка, з якого лунають команди, амвона у храмі, звідки читають проповіді та молитви, концертних підмостків, на яких співають, а крім того — дошки оголошень, якою може скористатися будь-який учасник, що загубив друзів, дитину або речі, шукає допомоги чи пропонує її.

Саме останньою функцією вирішив скористатися Андрій, коли пошуки дочки в Українському домі закінчилися невдачею. А може, й добре, що її там не було — не вистачало іще, щоб у неї стріляли потвори у шоломах. Така думка примусила шкіру на спині похолонути і вкритися крапельками поту, тому Андрій вольовим зусиллям відігнав її. Не можна піддаватися емоціям — невідомо, що буде далі, а зараз головне — знайти Руту.

Сцену по периметру оточували металеві бар’єри, покликані захистити її від сторонніх, зокрема провокаторів та агентів СБУ, МВС, ФСБ та інших ворожих організацій. Звісно, атаки «Беркуту» вони б не витримали, але для цього у кількох сотнях метрів було збудовано барикади. А тут — звичайний фільтр «свій-чужий». Біля проходів в огорожі чатували по декілька чоловіків.

На сцені перед мікрофоном порядкував Євген Нищук, актор театру, чий голос закликав людей іще на Помаранчевій революції, зараз, за десять років, продовжував робити те саме. Так от, час минає, а нічого не змінюється, принаймні в Україні.

— Нас не залякати ультиматумами та погрозами! — голос Майдану намагався якомога коректніше висловити думки, що витали у повітрі, й оминути міцні вирази, що просто-таки рвалися назовні. — Ми тут за покликом серця і не підемо звідси без перемоги!.. А зараз до мікрофона вийдуть представники українських церков для спільної молитви.

Вперед виступили священники у куртках поверх ряс та пастори у чорних пальтах. Вони репрезентували всі можливі конфесії, окрім, зрозуміло, російської. Адже розстановка сил в усіх українських революціях традиційно була однаковою. Подивившись на цю картину, вислухавши «Отче наш» і за звичаєм перехрестившись, Андрій підійшов до охоронця, що стояв біля огорожі.

— Слава Україні! — привітався він. — Мені треба оголошення зробити.

— Яке? — не зрозумів хлопець.

— Дочку шукаю, Руту.

Хлопець співчутливо глянув на Андрія, потім показав рукою на метушню, що відбувалася навкруги:

— Та хіба її зараз знайдеш?

— Тому й хочу зробити оголошення.

— Мабуть, вам треба до когось із ведучих... — хлопець замислився. — А оно йде Нищук. У нього запитайте, — він махнув рукою у бік сцени, з якої приставними сходами і справді спускався сам «голос Майдану».

— Євгене! — гукнув йому Андрій.

Той почув, підійшов до огорожі.

— Доброго дня, тобто вечора вам! — привітався Андрій.

— Доброго, — Нищук простягнув руку для привітання. — Здається, ми знайомі.

— Знімались якось у нас в рекламі, — нагадав Андрій, хоча для актора це навряд чи щось означало, хіба мало в нього зйомок?!

Але «голос Майдану» чи то й справді згадав, чи просто зіграв геніальну імпровізацію, тому що очі його запалилися:

— Точно!

— В мене тут дочка пропала, — Андрій нахилився ближче, щоб слова, не заглушені промовами зі сцени, гарантовано потрапили у вуха Нищука. — Треба оголосити.

Співрозмовник знизав плечима:

— Оголосити, звісно, можна, а сенс? Бачите, зараз таке робиться, що ніхто нічого не почує, — він показав рукою навкруги, точно як хлопець-охоронець хвилину тому.

Андрій простежив за його жестом і десь у глибині душі погодився, проте продовжив:

— А раптом? У неї ім’я таке, що не пропустиш.

— Яке ім’я?

— Рута. Рута Литвин.

Нищук на мить замислився і кивнув:

— Справді не пропустиш. Домовилися.

Вони потисли руки, й Андрій відчув, що у грудях запалилася надія. Все-таки разом із народженням дівчинки батько стає сентиментальним, і що дорослішою стає дівчинка, то сентиментальнішим — батько.

А барикади тим часом готувалися до штурму. Про сутичку в Маріїнському, де менти й титушки поклали десятки учасників мирного наступу, вже знали всі. Ті, хто зміг втекти і повернутися на Майдан, розповідали страшні речі — про те, як «беркута» для розваги кидали просто на голови людям гранати, про те, як забивали палицями на смерть, як понівечених та поранених, неначе худобу, закидали у клітки ментовських машин, як бійці «Правого сектору» зіштовхнули з даху снайпера, і він розбився об асфальт — де тут правда, а де виплід переляку та розбурханої уяви, зрозуміти було важко. Проте люди розуміли, що пощади не буде, і готувалися до серйозної сутички.

Одні ломами розбирали бруківку на тротуарі, а інші, ставши ланцюжком, передавали її до переднього краю, де чоловіки, які відчували себе здатними влучно кинути важке каміння, складали його так, щоб зручно було взятися.

Семен відповідно до свого темпераменту зайняв позицію на барикаді. Андрій обрав місце поруч, передаючи йому шматки бруківки, Борис стояв наступним, приймаючи боєзапас у жіночки років сорока, якій у свою чергу передавав його сивий чоловік в окулярах із зовнішністю та поводженням університетського професора.

— Ах, лента за лентою набої подавай! — співав Семен, складаючи каміння акуратною купкою. — Ну що, Борю, покажемо їм ненасильницький спротив?

Навіть небезпека, що ширяла у повітрі, не могла зупинити постійних суперечок друзів. Борис відповідав підкреслено спокійно, але від того не менш переконано.

— Я розумію, що ти маєш привід для іронії, але це не міняє суті. В Помаранчеву революцію ми перемогли без усього цього.

Семен скептично скривився:

— І де результат? Чому ми тоді знову на Майдані?

— Еволюція — процес тривалий, — почав Борис, але Семен не дав йому закінчити.

— На хріна мені твоя еволюція, якщо мені зараз мент голову відіб’є?

— Хлопці, а вам обов’язково треба сваритися? — не витримав Андрій, через якого фактично відбувалося перекидання репліками.

Семен посміхнувся показово миролюбно:

— А ми не сваримося. Ми міняємося думками. І взагалі у нас тут