Читати книгу - "Рута"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Рута" автора Санфіров. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 48
Перейти на сторінку:
мирна акція. Правильно?

Він зважив у руці половинку тротуарної плитки, на яку, може, ще півгодини тому сам ступав.

— Неправильно, — Борис прийняв від сусідки черговий камінь і передав Андрієві. — Все це неправильно.

— Ну а якщо неправильно, то чому ти тут? — Андрія і самого почала цікавити ця розмова.

Борис на мить завмер, немовби зважуючи слова та камені в руках.

— Тому що без мене не буде кому тобі бруківку передавати, — різко відповів він.

— Логічно, — зареготав Семен з барикади.

І в цей момент над Майданом залунав голос Нищука:

— Увага! Рута Литвин! Рута Литвин! Якщо ти чуєш, підійди до сцени. Рута Литвин! Підійди до мене! На тебе чекає батько.

— Сказав — зробив, — схвально кивнув Андрій і став вдивлятися у бік сцени — чи не промайне десь знайома постать. Ну має ж вона почути голос Майдану.

— Це твій рекламний ролик? — запитав Семен іронічно. Здавалося, небезпека, що насувалася від Банкової, з кожною хвилиною робила його веселішим.

— Зачекайте...

Раптом Андрій краєм ока побачив у натовпі під сценою знайому пістряву шапку. Зелений, червоний, жовтий — у кольорах литовського прапору. Значить почула.

Він одразу зробив крок уперед, залишаючи своє місце у ланцюжку:

— Хлопці, пробачте, я зараз.

І, намагаючись не випустити дочку з поля зору, пішов у її напрямку. Проте виявилося, що це легше сказати, ніж зробити. Майдан перерізали декілька вервечок людей, що практично безупинно передавали боєзапас на барикади, тому Андрієві довелося робити великі гаки, шукаючи розривів у цих щільних конвеєрах. І за цей час Рута встигла тричі змінити свою позицію — певно, теж шукала батька. «Добре, що вона не послухалася і таки вдягла цю свою шапку», — промайнула думка в Андрієвій голові, і він одразу відігнав її, бо виходило, що таким чином виправдовує, ба навіть заохочує дівчаче свавілля.

Врешті-решт після складних маневрів Андрієві вдалося наблизитися до Рути ззаду, їх тепер розділяла лише чиясь спина, тож він зміг простягнути руку і схопити дочку за лікоть. Та різко зупинилася й обернулась.

— Ой, пробачте... — Андрій розпустив хватку. З-під яскравої шапки на нього дивилося обличчя жінки за сорок. І лише зараз стало помітно, що й шапка схожа на Рутину хіба що за кольорами, бо форма та матеріал її були геть іншими.

Жінка усміхнулася, розуміючи, що незнайомець помилився, і пішла далі, залишивши Андрія розгублено чухати потилицю.

— Тьху ти! — врешті плюнув він і обернувся, шукаючи своїх.

Найближчий шлях до них лежав уздовж барикад, тож Андрій вирішив не гаяти часу на обходи. Він піднявся на перший ряд мішків зі снігом, з яких, власне, і було складено барикаду у січні, й тут раптом мішки під ногами вибухнули, немовби спрацювала протитанкова міна. Ну, якщо не протитанкова, то принаймні фугас, тому що звук від вибуху буквально кийком ударив по вухах, а спалах засліпив очі, наче у навчальному фільмі про ядерні вибухи. Проте якимось дивом Андрій залишився на ногах, тільки схопився за голову, скоцюрбився, скулився та присів, перетворюючись на подобу людського ембріону — саме так наше тіло реагує на біль і шок. Світ зупинився, залишився лише дзвін у голові та яскраві спалахи перед заплющеними очима. Скільки часу провів у такому стані, Андрій не зрозумів, а очуняв від того, що хтось, підхопивши під пахви, тягнув його назад.

— Дабл холера! — крізь дзвін у голові почувся знайомий Семенів голос.

Андрій розплющив очі і справді побачив над собою обличчя товариша.

— Що це було? — запитав він несподівано голосно, як роблять усі, хто недочуває.

Семен припинив тягти його і випростався:

— Світлошумова граната. Йти зможеш? — він уважно придивився до Андрієвих ніг.

— Спробую, — той незграбно підвівся, захитався і сперся на плече товариша.

— Еге, твоє щастя, що вони до неї цвяхів не примотали. Добрі люди. Був би ти зараз як ситечко.

І справді, була у ментів така мила звичка — вдосконалювати свої спецзасоби, щоб зачепити якомога більше протестувальників.

— Оце так бахнуло! — помотав головою Андрій.

— Нічого, — заспокоїв Семен. — Ходімо в тил, посидиш, оклигаєш.

І, підставивши плече та обхопивши рукою за поперек, він потрошку довів Андрія до Поштамту, де було відносно тихо, а крім того на ґанку під колонами можна було присісти, нікому не заважаючи. Семен допоміг товаришеві вмоститися біля стіни і навіть влаштував сяке-таке сидіння з картонних коробок, які знайшлися поруч. Андрій відкинувся назад і притулився головою до холодної стіни.

— Чого тебе туди понесло? — Семен критично оглянув контуженого і поправив йому каптур комбінезона.

— Та розумієш, шапка така, як на моїй Руті, — Андрій заплющив очі. Перед очима знову спалахнули сліпучі плями, вочевидь сітківка була добряче вражена. — Схожа шапка. Я думав, вона.

— А-а! — кивнув Семен.

Андрій ковтнув сухим горлом.

— Коли я у дев’яносто першому Литву захищав від литовців...

— Як це?

— А так. В армії служив, коли у них раптом незалежність. Ну, нас і кинули.

Семен гмикнув:

— Тобто це в тебе вже не перша революція?

— І не друга, якщо рахувати Помаранчеву.

— Та то ж хіба була революція?

— Не знаю. Вже не знаю. Але тоді, у Литві, розумієш, що мене найбільше вразило? — Андрій знову заплющив очі і спробував відігнати геть сліпучі плями, які плавали перед очима, щоб крізь них роздивитися минуле. — Литовці були кольорові. А ми — сірі. Так само як сьогодні «Беркут» — сірий. А ми — пістряві. Різні.

— Ти диви! — розвів руками Семен. — Гранатою шибануло, а він про кольори! Що то воно, художник!

Андрій розплющив очі:

— В голові дзвенить... Чим вони їх начиняють?

— Корисними вітамінами, — реготнув Семен. — Старий, ти посидь. Відпочинь трохи. Хлопці кажуть, що за пів годинки це минає. Або за годинку.

— А де Рута? — Андрій схопив його за лікоть, немовби вимагав відповіді.

Семен м’яко випручався.

— Старий, ти не нервуйся. Знайдеться. Менти, хоч і падли, але дівчат все-таки жаліють... Поки... — він раптом зметикував щось і запитав. — Водички поп’єш? Водички?

— Водички? — Андрій поворушив сухими губами. — Давай.

— Зараз. Почекай, — Семен підхопився і побіг у темряву, шукаючи найближчу кухню.

Андрій залишився один. Тут, під порталом Поштамту, завжди було людно — і в мирний час, коли біля колон призначали

1 ... 12 13 14 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рута», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рута"