Читати книгу - "Василинка — руда вдача"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я так гадаю, учениці, що написала твір «За що я терпіти не можу школу», не місце в нашому ліцеї! Я поставлю це питання на педагогічній нараді!
Вафля прилинула до вуха директорки, а за кілька хвилин пані Будяк зняла неоковирні окуляри і, начепивши їх на голову, запитала у Василини:
— Це правда?
— Що правда? — не втямила Васька.
— Я так гадаю… ти проголосила себе принцесою Таїланду?
— Я не проголошувала, — зітхнула Василина. — Бабуся моєї Пра, тобто прабабусі, була принцесою Сіаму… ну, так колись називався Таїланд… Отже, Пра, себто моя прабабуся, — онука принцеси, а я, виходить, прапраправнучка…
Але її ніхто не слухав. Пані Будяк промовисто подивилася на Вафлю, і та кивнула:
— Неблагонадійна родина.
— Навідати! І сьогодні ж! — наказала їй директорка.
— Слухаюсь! — Скирдюк по-солдатськи вдарила закаблуками і пропекла Ваську обуреним поглядом.
Повернувшись додому, Василина разом із Пра почала готуватися до візиту Валентини Федорівни. Тобто прибирати, готувати і добирати відповідний події одяг. Отож, коли Вафля зайшла у двері, вся хата блищала чистотою, а на столі парував духмяний картопляний пиріг.
Утім, Валентина Федорівна не спокусилася частуванням. Усівшись за стіл, вона негайно розпочала скаржитися на Ваську своїм безбарвним голосом:
— Вона постійно спізнюється на перший урок, грубіянить дорослим, зневажає однолітків і взагалі гне кирпу. Ба більше, вона написала твір «За що я терпіти не можу школу»! Це в жодні ворота не лізе! Та найгірше сталося сьогодні, коли ваша правнучка вдарила по голові свого однокласника Юрка Врону — гарного хлопця, відмінника. Зауважте, вона била не чимось легеньким, а важкою енциклопедією, через що в дитини міг статися струс мозку! Розумієте чи ні?! Ця дівчина — злочинниця! — Тут сірий голос Скирдюк перетворився на свинячий вереск: — Вона не має права носити почесне звання столичної ліцеїстки! Її слід відрахувати з нашого ліцею за непристойну й негідну поведінку і перевести до спеціалізованого інтернату для важких підлітків!
Дослухавши цю гнівну промову, Пра підвелась. Подивилася гості у вічі. А тоді спокійно, без зайвих емоцій перелічила всі недоліки сучасної школи: те, що вчителі з’являються на уроки непідготовленими і нічому не навчають учнів; те, що вони принижують учнів і нацьковують одне на одного; те, що директор здирає з батьків купу грошей, які потім немов провалюються в чорну діру; тощо, тощо… Затим Дарина Миколаївна заговорила про чесноти своєї правнучки (і від того, що вона казала, Васька аж знітилася):
— По-перше, у свої одинадцять Василина робить усі закупи і цілком по-дорослому розпоряджається грошима. По-друге, вона допомагає мені поратися коло господарства, готувати і прибирати. І по-третє, вона чудово вчиться. Адже за всіма дисциплінами, крім математики, в неї відмінні оцінки!
Авжеж, акторка Лісницька вміла справити приголомшливе враження. Якби в кімнаті були глядачі, їй аплодували би стоячи. Проте Валентина Федорівна не належала до поціновувачів високого театрального мистецтва, тому її реакція звелася до слів:
— Я доповім про все педколегії!
Потому Вафля підскочила і залишила бойовище.
— То що, відзначимо перемогу? — запропонувала Пра, тільки-но Скирдюк вийшла за поріг.
Васька радо підтримала цю ідею, і вони вдвох заходилися ласувати пирогом і чаєм, водночас теревенячи на різні-прерізні теми. По вечері, задоволені одна одною, Пра і Василина пішли спати. А вночі Дарині Миколаївні раптом стало так зле, аж довелося викликати «швидку допомогу».
Коли пані Лісницьку повезли до лікарні, Васька лишилася вдома сам-на-сам із собакою…
Розділ 5. Хто ти є?— Oтже, ти онучка?
— Правнучка…
Лікар із відділення кардіології, куди поклали Пра, розмовляв із Василиною у своєму кабінеті. Кремезний, у сліпучо-білому халаті, він скидався на білий гриб і, попри суворий вигляд, був дуже-дуже добрим. Васька зразу це відчула, тому спробувала вичавити із себе посмішку — мовляв, я знаю, який ви насправді.
— Отже, єдина родичка… гм… — Лікар кахикнув, і його погляд пом’якшав, сповнившись співчуття. — А батьки твої далеко…
— На зйомках у Мексиці, — кивнула Василинка.
— Отож-бо. Я веду це до того, що Дарина Миколаївна має полежати в нас і підлікуватися. Старенька вона, розумієш, і сердечко в неї стареньке… тому…
— Чи довго?
— Напевно, два тижні. Ти сама впораєшся? — Лікар затнувся і поправив окуляри, добираючи потрібні слова, та вже за мить лагідно всміхнувся: — Ти можеш навідувати прабабусю коли заманеться: вранці, вдень, увечері. Я накажу, щоби тебе пускали в будь-який час. Тільки май на увазі: твоїй прабабусі не можна нервувати і хвилюватися. Зовсім. Ясно? І ще…
— Ясно, — зітхнула Василина. Вона корила й картала себе за те, що Пра потрапила до лікарні.
— І ще потрібні оці ліки… — Лікар простягнув їй рецепт. — Вони не дешеві, але без них не обійтися.
Василинка взяла рецепт, подякувала лікареві і вийшла надвір. Коло лікарняної брами на неї вже чекав Вірний, радісно метляючи хвостом і широко всміхаючись. Васька обійняла песика, скуйовдила йому смух на голові й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василинка — руда вдача», після закриття браузера.