Читати книгу - "Василинка — руда вдача"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Передусім вона вирішила зателефонувати мамі з татом. Але директор знімальної групи повідомив, що наразі вони перебувають високо в горах, тож зв’язатися з ними не вийде доти, доки не буде знято провідні сцени серіалу. Насамкінець директор пообіцяв переказати їм усе, що потрібно, але Васька вирішила нічого не передавати. Адже ліки належало купити негайно, а допомога від батьків надійшла би казна-коли…
Тоді вона взялася пригадувати, хто ще небайдужий до них із Пра, і тут-таки подумала про сусіда — ветеринара Тихоненка. На жаль, поговорити з ним одразу не вдалося: Володимира Андрійовича не було вдома. Через це Василинка була розгубилась — та вже за мить її осяяло, що сусід, як усі дорослі люди, вдень працює. Авжеж, вона знала, де розташована його ветеринарна клініка (адже вони з Вірним бували там неодноразово), тому вирушила простісінько туди.
Коли вона з’явилась у кабінеті Тихоненка, той робив щеплення кільком милим цуценятам. Ті цуцики, котрі вже пройшли процедуру, вовтузились у кошику, вимахуючи маленькими хвостиками, перебираючи міцненькими лапками і мружачись крихітними очками-ґудзиками. Спостерігаючи за ними, Володимир Андрійович лагідно всміхався, і Васька мимохіть усміхнулася теж. А потім вона розповіла Тихоненку про все, що сталось із Пра.
— Отож лікар сказав, що їй дуже потрібні ліки, — висновувала дівчинка. — Але вони страшенно дорогі. У нас таких грошей просто немає. Ми стільки й за місяць не витрачаємо…
— Я позичу тобі гроші, — мовив Володимир Андрійович, перевівши погляд із цуцика на Ваську. — Тільки за однієї умови…
— Тобто? — Василинка здивовано вигнула брови.
— Ти попрацюєш у мене практиканткою. По-перше, таким чином тобі легше буде віддати борг. А по-друге, навчишся чомусь новому і, сподіваюся, корисному для тебе. То що, згода?
— Згода! — аж підстрибнула від радощів Васька, простягаючи Тихоненкові руку для потиску — на знак згоди. Але той показав долоні в медичних рукавичках, тож довелося їй тиснути його лікоть.
Загалом, Василинка обожнювала бувати у ветеринарній клініці й дивитись, як лікують, а інколи й рятують тварин. Тому наступного дня, ледь дочекавшись останнього уроку, вона прихопила Вірного і помчала «на роботу».
Підійшовши до клініки, вона побачила на ґанку Тихоненка і жіночку з рудим котом на руках. Кіт глипав на всіх смарагдовими баньками і самовдоволено шкірився, гордовито підносячи вгодовану пику.
— Познайомтеся: Бешкетник! — оголосила його господиня. — Справжній шибайголова!
Промовивши це, вона опустила руде чудовисько на травичку, витягла з кишені гумовий м’ячик і жбурнула його вдалечінь. Тієї-таки миті кіт, немов за командою, зірвався з місця і дременув туди, куди полетів м’яч. Невдовзі він повернувся із м’ячем у зубах і, поклавши «знахідку» до ніг господині, вичікувально глянув на жінку — мовляв, кидай іще.
— Леле, невже коти вміють приносити м’ячики?! — ошелешено охнула Василина. А ветеринар лиш руками розвів.
— Чи бачили ви щось подібне? — запитала господиня Бешкетника з неприхованою хвалькуватістю в голосі.
— Ні, — щиро відказав Володимир Андрійович. — Уперше зустрічаю такого кота.
— А знаєте, чому він так поводиться? Бо довгий час перебував у гурті цуценят мисливської породи. Як-то кажуть, із ким поведешся, від того й наберешся… — Жінка знову підхопила Бешкетника на руки і притислася до нього щокою, а котисько вдоволено завуркотів.
— То на що скаржиться ваш мисливський кіт? На позір він цілком здоровий, — зазначив Тихоненко, оглядаючи пацієнта.
— У нього за вушком щось червоне, і він там постійно чухає.
— Ну ж бо, Бешкетнику, не бешкетуй! Я тільки подивлюся… — Лікар заповзявся вивчати котове вухо, а за кілька хвилин обернувся до Васьки: — Глянь сюди! Це звичайнісінька алергія — вочевидь, від котячого корму. Нічого страшного, вилікуємо! От що треба робити…
Допоки ветеринар виписував рецепт, пояснюючи господині Бешкетника, як лікувати кота, той крутився під Васьчиними ногами і солодко мурчав. Еге ж, попри розбишацькі звички, він був дуже ласкавим!
— Гей, мала, а ти знаєш, чому Бешкетник вуркотить, подібно до автомобільного мотора? — запитав Володимир Андрійович.
— Ні… — розгублено блимнула на ветеринара Васька. — А чому?
— Таким чином він спілкується з нами, людьми! За допомоги таких одноманітних звуків, утворених завдяки швидким-швидким коливанням голосових зв’язок, котик висловлює своє задоволення і вдячність чи, навпаки, неспокій і хвилювання. А ще вуркотіння є цілющим і для самих котів, і для людей, адже воно вгамовує біль. Уявляєш?
— Овва! — зачудовано вигукнула Василинка.
— Ти йому подобаєшся! — всміхнулася господиня Бешкетника, забираючи кота і прямуючи до виходу. — Коти дуже тонко відчувають людську душу, тож якщо мурчик вирішив заспівати тобі — ти дійсно гарна дівчинка!
— Ну, вітаю з першим пацієнтом, — вдоволено посміхнувся Тихоненко.
— Дякую, — відповіла Васька, а сама подумала: «Який чудовий сьогодні день!»
Наступним їхнім пацієнтом став крихітний песик породи чихуахуа, який потерпав через один невеликий, але серйозний недолік. Передні зуби в нього відросли так, що заважали жувати, тож їх належало підпиляти, інакше сірко невдовзі сконав би від голоду. Дізнавшись про це, господар песика страшенно розхвилювався, а коли пацієнта відправили на операцію — мало не зомлів і взявся відчайдушно витирати піт із чола.
— Принеси-но склянку води! — наказав ветеринар Василині.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василинка — руда вдача», після закриття браузера.