Читати книгу - "Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі, Стівен Девід Левітт"

Якщо ви прикро вражені тим ганебним фактом, що чиказькі вчителі та викладачі Університету Джорджії схильні до шахраювання (бо, зрештою, учитель покликаний не лише викладати факти, а й прищеплювати моральні цінності), то думка про шахраювання серед борців сумо також має бути глибоко бентежною. У Японії сумо — це не лише національний вид спорту, а й осередок релігійного, воєнного та історичного духу цієї країни. Сумо, зі своїми ритуалами очищення та імперським корінням, є таким недоторканно-священним, яким жодному з американських видів спорту ніколи не судилося стати. І справді, кажуть, що сумо — це не так змагання, як уособлення честі як такої24.

Правдою є те, що спорт і шахрайство ідуть пліч-о-пліч. Це пояснюється тим, що до шахрайства зазвичай вдаються тоді, коли бачать перед собою чітко окреслену і яскраву мотиваційну лінію (наприклад, лінію між перемогою й поразкою), а не якийсь там нечіткий розмитий стимул. Олімпійські спринтери та важкоатлети, велосипедисти на змаганнях Тур де Франс, футбольні нападники та бейсболісти із сильним ударом — усі вони, як ми переконалися, готові ковтати будь-які пігулки чи порошки, аби забезпечити собі перевагу над суперником. І шахраюють не лише учасники змагань. Спритні баскетбольні менеджери намагаються поцупити символи й емблеми суперників. На зимових Олімпійських іграх 2002 року французького та російського суддів спіймали на тому, що вони намагались обмінятися балами заради того, щоб забезпечити представникам своїх країн призові місця. (Чоловіка, який організував цей обмін балами, відомого кримінального боса з Росії Алімжана Тохтахунова, підозрювали також у фальсифікації результатів конкурсів краси в Москві).

Зазвичай атлета, спійманого на шахрайстві, осуджують, але більшість його фанатів щонайменше поблажливо ставляться до його мотивів: йому так хотілося перемогти, що він порушив правила. (Як сказав колись бейсболіст Марк Грейс: «Якщо ти не шахраюєш, ти не прагнеш перемоги»). Водночас атлет, який вдається до шахрайства заради власної поразки, приречений пройти надзвичайно болісне коло спортивного пекла. У 1919 році бейсбольна команда Chicago White Sox, змовившись із власниками тоталізатора, програла свої ігри у Світовій лізі (саме тоді до неї й пристала назва Black Sox[3]). І про цей прояв шахрайства й аморальності й досі добре пам’ятають навіть не надто палкі прихильники такої гри, як бейсбол. Баскетбольну команду Сіті-коледжу, яка брала участь у чемпіонаті Нью-Йорка і яку вболівальники любили за розумну й агресивну гру, одразу ж зненавиділи, коли 1951 року виявилося, що кілька гравців цієї команди брали гроші у мафії за те, що «зрізали» очки — навмисно кидали м’яча повз кошик, щоб допомогти шахраям змінити ставки на очікувану різницю в рахунку гри. Пам’ятаєте Террі Маллоя, нещасного колишнього боксера, якого грав Марлон Брандо у фільмі «У порту» (On the Waterfront)? На думку Маллоя, усі його біди почалися саме з того бою, у якому він навмисне програв. А коли б він цього не зробив, то міг би пройти до наступного кола змагань і поборотися за чемпіонський титул.

Якщо шахрайство заради поразки є у спорті найбільшим гріхом, і якщо боротьба сумо є спортом номер один великої нації, то шахрайство заради поразки саме в цьому виді єдиноборства не може існувати жодним чином. Чи все ж таки може?

І тут нам знову стає у пригоді масив накопиченої інформації. Як і у випадку з Чиказькими державними школами, масив, про який ідеться, є надзвичайно великим: він містить результати майже всіх офіційних поєдинків серед японських борців сумо найвищого рангу з січня 1989 по січень 2000 рр.; загальна кількість поєдинків за участю 281 борця сягає тридцяти двох тисяч26.

Схема стимулів, які регулюють боротьбу сумо, є складною й надзвичайно потужною. Кожен борець здобуває ранг, який впливає на кожну складову його життя: скільки грошей він заробляє, наскільки широким є його оточення, скільки він їсть, скільки спить і як користується здобутками свого успіху. Шістдесят шість японських борців найвищого рангу, що входять до складу дивізіонів макуучі та дзурьо, є елітою сумо. Борець, який перебуває біля вершини цієї елітної піраміди, може заробляти мільйони, і до нього ставляться як до царственої особи. Будь-який борець з горішніх сорока заробляє щонайменше 170 тисяч доларів на рік. Проте сімдесятий за рангом борець заробляє всього-на-всього 15 тисяч доларів на рік. Поза межами еліти життя не надто приємне й легке. Борці низького рангу мусять коритися зверхникам, готувати їм їжу, прибирати їхнє житло і навіть намилювати важкодоступні частини тіла. Тож ранг у боротьбі сумо — це все.

Ранг борця залежить від його виступів на елітних турнірах, які відбуваються шість разів на рік. Кожен борець має по п’ятнадцять поєдинків на турнір, тобто один на день п’ятнадцять днів поспіль. Якщо він завершує турнір з переможним рахунком (вісім перемог або більше), то його ранг зростає. Якщо ж борець за час турніру має більше поразок, аніж перемог, то його ранг падає. Коли ранг падає надто сильно, то спортсмена зовсім викидають за межі елітного кола. Тому восьма перемога на будь-якому турнірі є критично важливою, вона є межею між підвищенням і пониженням; вона приблизно в чотири рази цінніша для місця в рейтингу, ніж звичайна перемога.

Таким чином, борець, який напередодні фіналу змагань опинився в ризикованій ситуації з рахунком сім перемог і сім поразок, може здобути значно більше в разі своєї перемоги, ніж може втратити його опонент з вісьмома перемогами та шістьома поразками.

Виходячи з цього, чи існує можливість, що борець з рахунком 8:6 дозволить борцю з рахунком 7:7 перемогти? Поєдинок сумо — це концентрований вихор сили, швидкості й натиску, який часто триває лише кілька секунд. Тому зовсім неважко піддатися й дозволити себе перемогти. Уявімо собі на хвилину, що поєдинки сумо справді фальшуються. Як же можна оцінити наявні дані й довести це?