Читати книгу - "Монгольськими шляхами"

А який феєричний вечеровий захід, а які світанки!!!

Уявіть глибоке густо-синє небо з золотим місяцем. Зелено-брунаті, з сніговою сивиною на скронях скелі, а з ними, палахкотіючий в півнеба схід сонця. Лимонно-жовті, смарагдово-зелені, помаранчеві, вишнево-червоні, кольори, невловимо переливаються з одного в одне. І музика… ледве відчутна, але могутня і всеосяжна, що камертоном відлунюється в душі. І спілий хруст свіжого снігу під ногами, і мерзлякувате тремтіння ковили і чорні силуети оголених самотніх дерев на фоні феєрії кольорів розквітаючого нового дня…

Якщо чесно, то і на риболовлю, вдаючи з себе завзятого рибалку, їздив я не стільки за здобиччю, скільки за тією первісною красою.

І все ж, як то кажуть, – кесарю кесареве, але і про риболовлю слід щось сказати, бо як з пісні викинути куплет – не та вже пісня буде…

Ерденет розташовано вдалині від небагатьох водних артерій Монголії, і тому, щоб потрапити на риболовлю, треба одержати «бічиг» – дозвіл на таку поїздку за межі нашого містечка. «Бічиг» – теж не з дерева падає… Його треба ще заслужити звитяжною працею і зразковою поведінкою… Зразковою поведінкою похвалитись я не міг, бо наладка привчила мене, що найвище моє начальство – то моє власне сумління, отже регулярні суперечки з безпосереднім начальством, давали мені мало надій на його прихильність… І все ж, світ не без добрих людей. Часом, друзі-монголи, запрошували мене на риболовлю і без всяких там «бічигів», а часом, траплялись інші нагоди. Дещо про це я вже розповідав в нарисі «Дороги».

А зараз розкажу про мою першу зимову поїздку на Селенгу в складі бригади монтажників СУ Електромонтаж.

Зібрались ми, зо два десятки відчайдухів, вранці, в центрі містечка, біля пам'ятника першозасновникам Ерденета. Мороз під -30 °C, але, завдяки мізерній вологості повітря, переноситься досить легко. Втім, легко-не-легко, а одягнуті ми «колобками». Всі озброєні бурами, лише у мене саморобна, гостро заточена плішня-долото з автомобільної ресори. У кожного наживка – десяток-півтора хвостиків хека.

Мене здивувало і розсмішило те, що, коли ми всією командою купляли ті хвости в магазині, за нами стояв у черзі гурт жінок, ще більший за наш, щоб купити «обезхвощену» нами рибу… Заробляють вдвічі-втричі більше ніж в Союзі, а на хвостах економлять…

Отже стоїмо, чекаємо. Нам, згори, добре видно всю трасу аж до СУЕМівського гаража, але, час від часу, хлопці, в нетерплячці піднімаються навшпиньки, наче це може прискорити плин часу.

Нарешті з'являється наш засіб переміщення в просторі – бортовий жовто-зелений КАМАЗ з фанерною, наскрізь продуваємою, будкою на кузові.

Якби нам подали комфортабельний «Ікарус», ми б отетеріли від несподіванки, а так, привчені з дитинства до вагонів-телятників, ми сприйняли це спокійно, як звичну норму життя. Нормальним було сприйнято й те, що в кабінці, в теплі, розташувався начальник нашого СМУ Кирил Гаврилович з «ординарцем», а нам випадало провести півтори-дві години на «свіжому» (-30 °C) повітрі, з вітерцем, до того ж…

Злегка прочинивши дверцята – бо ж мороз «на вулиці», Кирил-гаврил, як, між собою, звали його монтажники, покивав кілька раз великим пальцем правої руки в сторону будки:

– Залазьте по-бистрому! Риба – не дєвка! Ждать нє будєт!

Ну, нас підганяти не треба, і так довгенько на морозі натупалися, та всіма байками рибацькими поділилися. Ми з'юрмилися біля заднього борту, утворивши подобу черги. Перші двоє, що видерлись на борт, заглянули в будку і відсахнувшись, з матюками сплигнули на землю:

– Совісті у вас нема! За свиней нас маєте? Зараз консулу поскаржимось!

Почувши про консула, Кирил-гаврил змушений був покинути тепле гніздечко і знехотя виліз з кабіни.

– Што за гармидер? Кто тут, такой умний, єхать передумал?

– А ви, Кириле Гавриловичу, бачили, яку машину нам пригнали? Потрудіться, підніміться в кузов, самі подивіться! Ану, хлопці, взяли! Допоможемо Кирилу Гавриловичу! – Не чекаючи дозволу, дужі руки монтажників підхопили Кирил-гаврила і за мить він був вже в кузові.

Видовище було страхітливе; мабуть, ще з літа машиною не користувались, якийсь непотріб, густо пересипаний дорожньою пилюкою, лежав на підлозі, дошках-лавках, павутиння брудними пасмами гойдалося по стінам, звішувалося зі стелі…

– Ну і чаво? – вимовив Кирил-гаврил. – Нє в тєатр жє єдетє!!! Всьо одно вимазанниє, как трубочісти возвращаєтєсь, і на работє нє в фраках с манішкой ходітє, а тут баришень кісєйних із сєбя строітє!

– Так ми, Кирил Гаврилович, з вами, хоч в преісподнюю! – знайшовся найкмітливіший з нас – українець з Іркутська – Артеменко. – Вибирайте найкращу лавочку, сідайте з нами, та вже й поїдемо! Ви ж як нас вчили: – «ми ж одна сім'я»!

Така пропозиція, чомусь, не прийшлась до смаку Кирил-гаврилу і він почав незграбно сповзати з заднього борту машини, бормочучи:

– Шчас я штой-то придумаю… Ті ж міцні руки монтажників підхопили його, відірвали від борта і обережно, як той кошик з яйцями, поставили на землю.

– Ну, от, – сумно промовив Кирил-гаврил, намагаючись обтріпати забруднену бортом куртку.

– Я тепер такой, как і ви…

– Так це ж, Кириле Гавриловичу, просто чудово! – знову знайшовся Артеменко, – так і має бути! Ми ж одна сім'я!