Читати книгу - "Пульсари"

Чорняве дівча, рішуче й ділове, стоїть біля стільця, на який жестом показав Верхуша, і дивиться очікувально і, як здалося професорові, без належної шанобливості.

Він піднявся з крісла, обійшов круг столу і круг відвідувачки. Кремова блуза елегантно облягає ощупненьку постать дівчини. Обходячи з тилу, ковзнув поглядом по її спині. Що за чудасія! У сорок п’ятому, та ще й у п’ятдесятому, на жіночих спинах через кофточки та сукні неодмінно окреслювалися рельєфні два-три ґудзички… А тепер їх не видно. Вперше виявивши цей факт, Верхуша подумав, що то гандж його старечих очей. Невже вони ходять без… Щось не схоже. Зовсім не схоже. Тоді чому ж він не бачить на спині горбочків, під якими ховаються кругленькі і маленькі ґудзички?

Чи то від ходіння, чи від якоїсь електрики, що її випромінювала світилка, Верхуша раптом відчув приплив сил, і пам’ять його стала проясненою, як небо після дощу. Він згадав, що на кафедрі проводяться досліди по вживленню в тіло трубок з різних матеріалів. По цих трубках у відокремлений від тіла орган качають кров.

Верхуша схвалював і підтримував ці експерименти, хоч на початку робіт наполягав, щоб їх проводили на галаганках. Однак Іванова не погодилася, посилаючись на те, що в курки дрібні кровоносні судини, і, зрештою, мовляв, птиця й без пересадки серця обійдеться.

Отже, підказувала професорові прояснена його пам’ять, оця світилка саме й відповідає за апарати, в яких гріють кров.

— То я піду, бо кров охолоне, — знову повторила дівчина.

— Звичайно, звичайно, — закивав він головою, думаючи в цей час про те, що, либонь, проблема старіння і є найголовнішою в науці. Бо як виходить: людина на Ельбрус піднімається, «Дон-Кіхота» пише, «Лебедине озеро» складає, літаком керує, пшеницю вирощує, «Токамак» конструює, а природа похмуро і невблаганно перетворює мозок її спочатку в дріжджі, а потім у потерть.

«Не з курей треба було мені починати, — тоскно зітхнув Верхуша. — Якби оце довелося вибирати: табун стоніжок-чубарок чи десять днів далекої молодості, хай навіть із холодного сорок другого року, то хіба я вагався б? Пам’ятаю, як покійна Степанида в землянку приходила. Та за п’ять таких хвилин і тисячі галаганок не жалко!.. Звичайно, наймиліше — життя. Більшість так вважає, особливо коли є загроза його втратити, коли його в тебе хочуть забрати. У мене конфісковано молодість — тому вона й наймиліша. Тільки, мабуть, це не зовсім так. Це півправди. Бо чи згодився б я насправді повернутися на мить у молодість, але втратити життя? Е ні! Краще нехай мені буде вісімдесят п’ять. Вже не сокіл я. Нехай кістки стають крихкими, суглоби тріщать — аби жити, дивитись, що далі буде. Цікаво. От зараз встану й піду до лабораторії, де мої баби зілля варять, може, ще й поради мої знадобляться. Все-таки вмирати не хочеться. Вийду в коридор — люди вітаються зі мною, підкреслено голови хилять у мій бік. А зазирну в лабораторію — стільці зариплять, заковзають по паркету, світилки посхоплюються зі своїх місць, бо знають, хто відбудовував кафедру, хто зачин тут робив, хто курчат із трьома ногами виводив, хто з колегою Григором горшки бив».

Давно був той Григір. З нудьги чи цікавості вирощував під монастирським муром бобові й шукав нетлінне й незмінне начало, суть, що переходить від батьків до дітей. Може, через зайнятість відбудовою, може, від необізнаності, Верхуша не сприйняв Григорової формули 1–2 — 1, ще й висміював колегу Григора та його квасоляну математику. Головне, твердив Верхуша, це ознаки, набуті під впливом холоду-голоду-спеки, а плутанина з бобовими числами, математизація біологічних законів — то ототожнювання мозку з домкратом чи колодязним журавлем. Хіба можна механіку важелів і коліс застосовувати до архіскладного людського організму? А для більшої вагомості своїх міркувань Верхуша вінчав їх інтимно-довірливим тоном: «Був я, товариші, на Григоровому городі. Так собі діляночка — сотки не набереться. На квадратики поділена. Чи є підстава говорити про статистичне підтвердження, про достовірність? А щодо школярської арифметики 1–2 — 1, то, на мою думку, реальніша інша формула: 1 + 1 = 3, яку засвідчують на всіх каменях, деревах і стінах словами «Галя + Коля = любов», а де любов, там, знаєте, і дитя. От і виходить: 1 + 1 = 3. Тому й маємо демографічні вибухи, і для деяких країн це справжня проблема. Ось де поле для вчених, а не під монастирськими стінами».

Давно була та полеміка Вєрхуші з Григором. Та й чи була? Тепер уже й уточнювати ніхто не наважиться. Професор прилюдно визнав свої помилки, а досягненням колеги Григора скористався в практичній роботі над виведенням курячих рекордисток. І в свої вісімдесят п’ять не побоявся нової наукової тематики, повністю переключившись на геронтологію. Певне, жевріє у нього сподівання і самому скористатися науковими плодами, і людям втіху принести — побороти старість, щоб і в сімдесят п’ять, а то й у дев’яносто років не дратували їх котячі концерти навесні.

«Он в Англії Фома Карн пережив дванадцятьох королів, — підкидала інформацію специфічно настроєна Верхушина пам’ять, — і помер, маючи двісті сім років. А я за шістдесят п’ять років роботи в університеті пережив… Стоп. Скількох же це я ректорів пережив? Треба Ярисю попросити, щоб склала список ректорів. Скоро у нашого іменини, напишу йому на вітальній листівці, скількох його попередників перепрацював і пережив. Хе-хе-хе! Ото потіха буде. Забуде й запитати, чи готую собі надійну зміну».

Зі словом «зміна» в професоровій уяві знову постав образ світилки Марії. Щось ніби трагічне промайнуло в її виразі. Чи то, може, йому так здалося. Дивиться вона прямо, одверто, одразу було видно, що каменюки за… каменюки за… не тримає. І не схожа на сьогоднішніх плоскодонних світилок, що прямо-таки дієтичні. Все вони клопочуться, як би зайвого не з’їсти. У сорок п’ятому міркували, де б його