Читати книгу - "Загадковий нічний інцидент із собакою"

Мені відчинив містер Томпсон. На ньому була футболка з надписом:

ПИВО

допомагає страхопудам

вести статеве життя

вже 2000 років

— Чим я можу тобі допомогти? — поцікавився містер Томпсон.

— Ви не знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.

Я не дивився йому в обличчя. Мені не подобається дивитися людям в обличчя, особливо якщо це незнайомці. Кілька секунд він мовчав.

— Ти хто? — зрештою заговорив він.

— Я Крістофер Бун з 36-го будинку, і я вас знаю. Ви містер Томпсон, — відповів я.

— Я брат містера Томпсона, — сказав він.

— Ви не знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.

— І хто ж такий цей, бляха, Веллінгтон?

— Собака місіс Шиєрс. Місіс Шиєрс живе в будинку № 41, — відповів я.

— Хтось убив собаку? — спитав він.

— Вилами, — сказав я.

— Господи Ісусе!

— Садовими вилами, — додав я на випадок, якщо він вирішив, що йшлося про граблі з чотирма зубцями для перегною. Потім я знову спитав:

— Ви не знаєте, хто його вбив?

— Не маю жодного уявлення, чорт забирай, — відповів він.

— Ви не бачили нічого підозрілого в четвер уночі? — продовжив я.

— Слухай, синку, мені здається, тобі не слід ходити по людях і питати такі речі, — сказав він.

— Я гадаю, що слід, оскільки я хочу дізнатися, хто вбив Веллінгтона, а ще я пишу про це книжку, — пояснив я.

— Ну, у четвер я був у Колчестері, тож питай деінде, — порадив він.

— Дякую, — сказав я й пішов.

У будинку № 42 двері ніхто не відчинив.

Я бачив людей, які жили в будинку № 44, але не знав, як їх звати. Вони були чорношкірі, і там жили чоловік, пані й двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Пані відчинила двері. На ній були черевики, схожі на армійські, а на зап’ястку дзеленчало 5 браслетів, зроблених зі сріблястого металу.

— Тебе звати Крістофер, чи не так? — сказала вона.

Я відповів, що так, і спитав, чи не знає вона, хто вбив Веллінгтона. Вона знала, хто такий Веллінгтон, тому мені не довелося пояснювати, і вона чула, що його вбили.

Я спитав, чи помітила вона щось підозріле в четвер уночі, що би могло допомогти розслідуванню.

— Наприклад? — спитала вона.

— Наприклад, незнайомці. Або крики, наче хтось сварився, — відповів я.

Але вона сказала, що нічого не чула й не бачила.

А потім я вирішив спробувати те, що називається Змінити Тактику, і спитав її, чи вона не знає нікого, хто хотів би засмутити місіс Шиєрс.

— Може, тобі слід поговорити про це зі своїм татом, — запропонувала вона.

А я пояснив їй, що не можу поговорити зі своїм татом, оскільки це таємне розслідування, бо він наказав мені не лізти в чужі справи.

— Ну, може, він мав рацію, Крістофере.

— Отож, ви не знаєте нічого, що б допомогло розслідуванню, — сказав я.

— Ні, — відповіла вона, а потім додала: — Будь обережним, юначе.

Я пообіцяв, що буду обережним, подякував їй за відповіді на мої запитання й пішов до будинку № 43, який стоїть поруч із домом місіс Шиєрс.

У будинку № 43 жили містер Вайз і його мати, яка була в інвалідному візочку, і саме тому він мав жити з нею, щоби супроводжувати її по крамницях і всюди її возити.

Двері відчинив містер Вайз. Від нього пахло потом, старим печивом та зіпсованим попкорном, а так пахнуть, коли дуже довго не миються, так пахне Джейсон із моєї школи, бо він із бідної родини.

Я спитав містера Вайза, чи знає він, хто вбив Веллінгтона в четвер уночі.

— Трясця його матері, а поліцейські дедалі молодшають, чи не так? — відповів він і засміявся.

Мені не подобається, коли люди з мене сміються, тож я розвернувся й пішов.

Я не стукав у двері № 38, що поруч із нашим будинком, оскільки ті люди вживають наркотики й Батько каже, щоби я ніколи не розмовляв із ними, тож я не розмовляю. А вночі вони голосно вмикають музику й інколи лякають мене, коли я бачу їх на вулиці. І той будинок насправді їм не належить.

Потім я помітив стару пані, яка живе в будинку № 39, що на протилежному боці вулиці від оселі місіс Шиєрс. Вона була в саду біля ґанку й підрізала живопліт електричним секатором. Її звати місіс Александер. У неї є собака. Це такса, і тому та пані мала