Читати книгу - "Загадковий нічний інцидент із собакою"

На місіс Александер були джинси й кросівки, які старі люди зазвичай не носять. На джинсах засохла земля. А кросівки були фірми «Нью-беленс». А шнурівки червоні.

Я підійшов до місіс Александер і спитав:

— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?

Вона вимкнула електричний секатор і сказала:

— Боюся, тобі доведеться повторити своє запитання. Я трохи глухувата.

Тож я повторив:

— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?

— Я вчора про це дізналася. Жах. Справжній жах, — відповіла вона.

— Ви знаєте, хто його вбив? — спитав я.

— Ні, не знаю, — відказала вона.

— Хтось має знати, оскільки той, хто вбив Веллінгтона, знає, що він це зробив. Якщо тільки він не божевільний та гадки не мав, що робить. Або якщо в нього амнезія, — сказав я.

— Ну, ти, мабуть, правий, — погодилася вона.

— Дякую, що допомогли мені з розслідуванням.

— Тебе звати Крістофер, чи не так? — спитала вона.

— Так. Я живу в будинку № 36, — відповів я.

— Ми з тобою раніше ніколи не розмовляли, так? — спитала вона.

— Ні, не розмовляли. Мені не подобається розмовляти з незнайомцями. Але зараз я веду детективне розслідування, — пояснив я.

— Я щодня тебе бачу, коли ти йдеш до школи, — промовила вона.

Я нічого на це не відповів, і тоді вона сказала:

— Це дуже мило з твого боку, що ти зайшов привітатися.

Я також нічого на це не відповів, оскільки місіс Александер займалася тим, що називається «теревенити», це коли люди кажуть одне одному речі, які не є запитаннями чи відповідями і їхні фрази не пов’язані між собою. Потім вона додала:

— Навіть якщо ти просто ведеш детективне розслідування.

І я знову їй подякував.

Я вже збирався йти, коли вона сказала:

— У мене є онук твого віку.

Я спробував потеревенити:

— Мені 15 років, 3 місяці й 3 дні.

— Ну, майже твого віку, — відповіла вона.

Потім ми трохи помовчали, і вона спитала:

— У тебе немає собаки, чи не так?

— Ні, — відповів я.

— Мабуть, тобі б хотілося мати собаку? — поцікавилася вона.

— У мене є щур, — відповів я.

— Щур? — перепитала вона.

— Його звати Тобі.

— А-а, — протягнула вона.

Тоді я сказав:

— Більшість людей не люблять щурів, оскільки вони вважають, що щури переносять такі хвороби, як бубонна чума. І це лише тому, що вони жили в каналізації й забиралися на кораблі, які припливали з чужих земель, де були невідомі хвороби. Але щури дуже чепурні. Тобі постійно вмивається. І його не треба вигулювати. Я просто пускаю його побігати по своїй кімнаті, щоби він робив фізичні вправи. А інколи він сидить у мене на плечі або ховається в рукаві, наче в лігві. Але на волі щури не живуть у лігвах.

— Ти не хочеш зайти до мене на чай? — запросила місіс Александер.

— Я не заходжу в чужі будинки, — відповів я, і вона запропонувала:

— Ну, може, я винесу щось надвір. Ти любиш воду з лимоновим сиропом?

— Мені подобається тільки апельсиновий сироп, — відповів я.

— На щастя, у мене є трохи. А як щодо «баттенберга»? — спитала вона.

— Не знаю, оскільки я не знаю, що таке «баттенберг».

— Це такий торт. Посередині на ньому є чотири рожеві й жовті квадратики, а по краях — марципанова глазур, — пояснила вона.

— Це видовжений торт, квадратний у поперечному перерізі, який поділено на однакові різнокольорові квадрати, розташовані за шаховим порядком? — спитав я.

— Так, мабуть, його можна й так описати, — відповіла вона.

— Гадаю, мені сподобаються рожеві квадрати, але не жовті, оскільки я не люблю жовтий колір. І я не знаю, що таке марципан, тож не знаю, чи він мені сподобається, — сказав я.

— Боюся, марципан також жовтий. Може, мені варто натомість принести печиво. Тобі подобається печиво? — спитала вона.

— Так. Певні види печива, — відповів я.

— Я принесу різне, на вибір, — пообіцяла вона.

Вона повернулася та пішла до будинку. Вона рухалася дуже повільно, бо була старою пані, і перебувала всередині понад 6 хвилин, тож я почав нервуватися, оскільки